Категорії
Без категорії

7 ПРИЧИН, ЩО ЗМІНИЛИ ПОЗИЦІЮ США ЩОДО НОВІТНЬОЇ ЗБРОЇ ДЛЯ УКРАЇНИ

4 травня 2022

АЛЬОНА ГЕТЬМАНЧУК, ЦЕНТР “НОВА ЄВРОПА”

Європейська Правда

Президент Джо Байден, а разом і Сполучені Штати, пройшли довгий шлях у питанні постачання зброї до України .

Шлях від скрупульозного аналізу на предмет того, чи не є та або інша військова допомога для України “занадто військовою”, від виснажливої, але безрезультатної за часів Обами-Байдена дискусії про “Джавеліни”, і аж до зеленого світла для постачання важких наступальних озброєнь, головного координатора військової допомоги для України в світі і закону про ленд-ліз.

Результат вражаючий, якщо не зважати, що шлях до нього зайняв для головного безпекового партнера України цілих вісім років. Для порівняння, Німеччина пройшла цей шлях – від небажання постачати озброєння в принципі до згоди на важкі озброєння – лише за кілька місяців.

Чому Вашингтон так довго корегував свою політику? І що зрештою змусило його до цього?

Від відповідей на ці питання залежатиме і майбутнє відносин України та США.

Адже нинішній рівень підтримки від США вже достатній для гідного супротиву агресору, але її все ще недостатньо для повної перемоги над ним.

Американський розворот

Чому важливо проаналізувати трансформацію американських підходів у питанні постачанні зброї?

Тому що зброя давно стала індикатором не тільки рівня військової підтримки Сполученими Штатами України.

Зброя в українсько-американських відносинах – це і про рівень довіри між Києвом та Вашингтоном. Зброя – це також про американську оцінку спроможностей українських збройних сил.

І нарешті зброя є індикатором того, наскільки неухильно в адміністрації США націлені слідувати принципу “ще більше не провокувати Путіна”, який, на жаль, у тому чи іншому вигляді матиме місце, допоки у російського президента залишаються на столі переговорів такі “аргументи”, як нанесення тактичного ядерного удару.

За президентства Барака Обами (та відповідно – віцепрезидентства Джо Байдена) було кілька основних причин, чому адміністрація США не давала зелене світло на постачання оборонних озброєнь Україні.

По-перше, це недостатній рівень довіри до українських збройних сил та міністерства оборони загалом – у Вашингтоні не було впевненості, що українські військові зможуть ефективно використовувати надані озброєння і максимально забезпечити їх непотрапляння в руки ворога (причому не лише на полі бою).

По-друге, небажання загострювати відносини з європейськими столицями – зокрема, Берліном, який виступав категорично проти надання Україні тих самих “Джавелінів”.

І по-третє й головне – страх спровокувати Путіна.

Навіть під час вже президентства Байдена та нинішньої широкомасштабної війни деякі з цих аргументів також стояли на перешкоді ухваленню більш швидких політичних рішень щодо постачання саме тих озброєнь та техніки і в тій кількості, які були потрібні Україні.

Передусім йдеться про небажання ще більше спровокувати Путіна – особливо в контексті можливості нанесення ним ядерного тактичного удару.

Але були й серйозні дискусії про ризики потрапляння американської зброї в російські руки, які зрештою були визнані на рівні адміністрації як такі, котрі є меншими, аніж ризики ненадання Україні важких озброєнь.

Зрештою, лише в середині квітня, майже після двох місяців з початку війни, адміністрація прийняла рішення про постачання Україні важких озброєнь, а Конгрес остаточно проголосував закон про ленд-ліз.

До речі, цей закон був зареєстрований у Конгресі ще у січні 2022 року, тобто ще до того, як Зеленський виступив з цією ідеєю на Мюнхенській конференції з безпеки у лютому.

Складові успіху

Чому відбулася така зміна підходів?

Судячи з усього, це було рішення, яке формувалося поступово і під тиском різних факторів – не лише офіційних пояснень американського уряду, що змінюється характер війни, і тому українська армія потребуватиме інших озброєнь.

Всі ці фактори сьогодні важливо ідентифікувати, аби розуміти не лише всю багатовимірність американського десижнмейкерського процесу, але й те, на чому й надалі робити акцент у діалозі з нашим ключовим безпековим партнером.

Отже, переходимо безпосередньо до факторів.

Військові успіхи української армії та ефективне використання нею озброєнь. Окремі військові представники американського уряду з щирим захопленням спостерігають за діями українських колег.

Більшість моїх американських співрозмовників стверджують, що якщо Україна має завдячувати комусь у переконанні Байдена розпочати надання важкого озброєння, то передусім Пентагону.

Заяви Пентагону про встановлені українцями рекорди з використання “Джавелінів” – на 112 пострілів 100 точних влучань у ціль – лише один із проявів такого захоплення.

Якщо говорити у цьому сенсі про один переломний військовий момент, то таким моментом, на думку тих, з ким доводилося спілкуватись на цю тему у Вашингтоні, було витіснення росіян з-під Києва та Чернігова.

Військові успіхи українців, підкріплені західною зброєю, також додали віри в те, що Україна може перемогти Росію.

Це дало можливість Пентагону говорити на зустрічах з Байденом більш аргументовано і певним чином відтіснити на другий план позицію “не провокувати Путіна”, основним виразником якої в адміністрації був та до певної міри залишається радник з питань національної безпеки Джейк Салліван.

Одним з аргументів, який особливо “зайшов” американському президенту, було якраз ефективне використання американської зброї українськими військовими.

Відповідно, можна простежити, як розмиті декларації держсекретаря Блінкена про те, що Україна стратегічно переможе, трансформувались у чіткі заяви Остіна на базі Рамштайн про те, що “понад 40 країн зібралися разом, аби допомогти Україні виграти боротьбу проти несправедливого вторгнення Росії”.

Звірства в Бучі, гуманітарна катастрофа в Маріуполі. Варварські вчинки російської армії розмили межу між оборонним і наступальним озброєнням.

Для все більшої кількості американців стало зрозуміло те, що кілька місяців намагались донести через Атлантику українські посадовці та експерти: у випадку України поділ на оборонну та наступальну зброю не має особливого сенсу, тому що і одна, й інша потрібна Україні саме для оборонних та навіть гуманітарних цілей.

Тиск Конгресу. Відомі випадки, коли ті чи інші конгресмени просто по черзі надсилали до Білого дому листи з прикріпленим списком озброєнь, які вимагала українська сторона.

В якийсь момент, правда, офіси конгресменів та сенаторів були просто завалені списками з військовими потребами від України, причому деякі з цих списків відрізнялися, що не дуже допомагало справі, але зрештою цей процес вдалося систематизувати.

Були й інші нюанси, як-от дещо відмінна позиція крайнього лівого флангу Демократичної партії та крайнього правого Республіканської щодо того, якою має бути відповідь США на війну в Україні і наскільки далеко американці можуть заходити в питаннях озброєння України.

Зрештою, 10 представників останнього таки не проголосували за ленд-ліз у Палаті представників, тоді як демократи проголосували всі.

Фактор проміжних виборів, які наближаються у США.

Відповідь Байдена по Україні – це на сьогодні тема, яка оцінюється значно краще, аніж його відповіді на інші, внутрішні теми.

Так, за даними опитування Reuters/Ipsos, політику Байдена щодо України схвалюють 46% американців (70% демократів), у той час як дії в економіці – 37%.

Відтак в інтересах адміністрації – максимально використати тему України.

Крім того, 73% американців прихильно ставляться до постачання зброї Україні. Адміністрація, яка прийшла до влади на гаслах “дипломатії середнього класу” (справжній пунктик Джейка Саллівана), дуже чутливо ставиться до того, що, власне, цей середній клас думає про те чи інше питання.

Зсув європейської позиції щодо зброї. На тлі країн Європи, які взагалі нічого не надавали Україні в плані озброєнь, навіть американські “Джавеліни” та “Стінгери” виглядали як супердосягнення.

Та оскільки згодом відбулася серйозна корекція позиції європейських союзників, з якими Байден постійно намагався координувати позицію, це відкрило шлях і для американців зробити ще більше.

Іншими словами, спрацював ефект: США готові зайти так далеко, наскільки європейці готові слідувати їм.

Особисте залучення Зеленського. Його постійні заклики – аж до відео англійською мовою, де він перераховував конкретні види озброєнь, – конче потрібні Україні.

Це той випадок, коли важливо не тільки, що просять, але хто просить. Понад те, у конкретному випадку важливо також, і коли саме просять.

Якби український президент робив це у США до війни, його навряд чи б почули (так, власне, і було).

Але від початку повномасштабної агресії все змінилося – рівень його популярності зріс настільки, що в опитуваннях довіри до лідерів країн у Сполучених Штатах він обігнав не тільки Байдена, але й інших закордонних лідерів – Макрона та Шольца.

Одна справа відмовляти президенту України, ім’я якого фігурувало у скандалі з імпічментом Трампа, а інша – тому, хто на шпальтах американських медіа фактично уособив героїчний спротив українського народу.

Відсутність серйозної реакції з боку Росії на постачання озброєнь.

Окрім періодичних загроз з боку російського міністерства закордонних справ вцілити по зброї, яка надходить до України, серйозних атак не було.

Отже, як бачимо, список факторів, які впливають на зміну підходів США, достатньо об’ємний.

З огляду на те, що запити української сторони до американської далеко не вичерпані, всі їх потрібно враховувати й ретельно опрацьовувати і надалі.

Дуже важливо тут розуміти, що з наближенням проміжних виборів у листопаді цього року внутрішньополітичні фактори відіграватимуть дедалі важливішу роль.

З одного боку, Байден має суспільний кредит довіри на активну підтримку України, з іншого – адміністрації починають адресувати все більше запитань, чому президент так багато опікується питаннями України і так мало питаннями, від яких безпосередньо залежить добробут пересічних американців.

Чимало залежатиме від того, наскільки українські збройні сили зможуть ефективно використовувати надані озброєння й дати гідну відсіч російським військам.

Якщо для України це питання виживання, то для Байдена – потужний аргумент, що його політика щодо України спрацювала.

Насправді за майже п’ятдесятирічну політичну кар’єру (більше, ніж загальний вік українського президента) у Байдена відверто бракує серйозних досягнень у сфері, якою він найбільше опікувався – зовнішньої та безпекової політики.

Війна Росії – це той випадок, коли перемога України дійсно буде не лише перемогою США та всього вільного світу, але і особистою політичною перемогою президента Байдена.

Українські збройні сили за час війни вже довели, що інвестиція в українську армію – це наразі ледь не найвдаліша інвестиція США в Україні.

Але навіть під час війни важливо доводити, що американські інвестиції в інші сфери теж не були марні, а війна не використовується як ширма, за якою відбувається відкат важливих реформ.

Зрештою, потрібно продовжувати працювати з американським суспільством. Неймовірно важливо, щоб це продовжував робити і особисто президент України, враховуючи рівень його популярності.

Для мене особисто незрозуміло, коли офіс Зеленського охоче йде на інтерв’ю до начебто опозиційних російських журналістів, але запити на ексклюзивні інтерв’ю від ключових американських медіа ігноруються місяцями.

Також важливо паралельно працювати на ключових європейських треках.

Схильність Байдена координувати принципово важливі міжнародні питання з європейськими союзниками у випадку з війною Росії працює таким чином, що США задають певну планку, і чим ближче до неї наближаються європейські союзники, тим більше у Вашингтона буде підстав цю планку підняти.

Авторка: Альона Гетьманчук, директорка Центру “Нова Європа”, асоційований старший аналітик Атлантичної Ради США

Категорії
Без категорії

«НОТАТКИ З КУХНІ «ПЕРЕПИСУВАННЯ ІСТОРІЇ» ВОЛОДИМИРА В’ЯТРОВИЧА ПЕРЕМОГЛИ В ІСТОРИЧНІЙ НОМІНАЦІЇ КНИЖКИ РОКУ 2021

ЦЕНТР ДОСЛІДЖЕНЬ ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ

Прес-реліз

Книга розповідає як Україна впродовж 30-ти років незалежності відкривала власне минуле, часто заховане під грифами «секретно» чи поховане буквально. Про непрості пошуки українцями себе під завалами російсько-радянських наративів та міфів.

Книга Володимира В’ятровича «Нотатки з кухні «переписування історії» (видавництво «Наш формат») стала лауреатом конкурсу Книжка року 2021 і перемогла в номінації «Минувшина. Популярні видання/історична публіцистика»

Книга розділила перше місце із виданням «Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Енциклопедія у 4 томах».

«Нотатки з кухні «переписування історії» — це статті, колонки, інтерв’ю історика Володимира В’ятровича, у яких ідеться про національну ідентичність, Голодомор, визвольну боротьбу й «людей волі», Помаранчеву революцію і Євромайдан, матеріали під грифом «цілком таємно», які одного дня стали «цілком нетаємними». Значну частину цієї історії автор ретельно дослідив, а ще частину — допомагав творити.

«Ця книжка — про те, як українці писали історію власної держави. Зараз кров’ю і людськими життями ми творимо історію не лише України, а і всієї Європи. Тому саме зараз важливо, що ми говорили про неї від першої особи, щоб розповідали всьому світові свою історію, яка є корінням російсько-української війни, що відбувається зараз, і підґрунтям нашого незламного спортиву», — наголосив Володимир В’ятрович.

Зараз історик, народний депутат записує «Нотатки з виру історії» — тексти українською та англійською мовами, а також відео, в яких показує історичні витоки і паралелі сьогоднішніх подій.

Дивитися «Вир історії», щоб дізнатися більше про історичні причини цієї війни, можна на ютуб-каналі Volodymyr Viatrovych, читати у Facebook та Телеграм.

Довідка. Володимир В’ятрович — PhD,  історик, дослідник історії українського визвольного руху. Народний депутат України від 2019 року.  Володимира В’ятровича медіа називали «хакер архівів КГБ», коли на посаді директора архіву Служби безпеки України розсекретив доти таємні радянські документи та організував відкритий доступ до них. Його книги про українську історію перекладені англійською, чеською та польською. Він — персона нон-грата в Росії з 2008 року, бо відкрив для всього світу секрети спецслужб СРСР, які Росія старанно оберігає і досі.  У 2010—2011 роках В’ятрович працював в Українському науковому інституті Гарвардського університету, Львівському національному університеті імені Івана Франка. Викладав в Українському католицькому університеті та Києво-Могилянській академії, очолював Центр досліджень визвольного руху — неурядову організацію, яка є членом Європейської платформи пам’яті та сумління. Як керівник Інституту національної пам’яті у 2014—2019 роках був серед ініціаторів декомунізаційного пакету законів, згідно якого повністю відкрито усі архіви радянських спецслужб, проведено декомунізацію публічного простору України, перейменовано десятки тисяч комуністичних назв міст, сіл та вулиць, визнано борців за незалежність України та запроваджено нову реабілітацію несправедливо засуджених радянським режимом.  Лауреат премії імені Василя Стуса — 2012 за розкриття таємниць архівів радянської спецслужби від ЧК до КҐБ та актуальну публіцистичну працю «Історія з грифом “Секретно”», лауреат Книжкового рейтингу – 2012 Національної спілки письменників, Лауреат Форуму видавців у Львові 2003, 2009, 2014 роках, премії імені Леся Танюка «за збереження історичної пам’яті» у 2019 році.  Автор і співавтор 15 книжок з історії України ХХ століття.

Категорії
Без категорії

ГЛАВА УГКЦ РОЗПОВІВ ПРО ЕКУМЕНІЧНИЙ ВИМІР ВІЙНИ В УКРАЇНІ

П’ятниця, 06 травня 2022

3-6 травня у Ватикані проходила Пленарна зустріч Папської ради у справах єдності християн. Окрему увагу було присвячено темі війни в Україні. Про її екуменічний вимір на локальному та глобальному рівнях розповів Блаженніший Святослав, Глава і Отець УГКЦ.

«Ми знаємо із заяви російського президента, що ця війна має два головні завдання: демілітаризація та денацифікація України. Демілітаризація означає остаточне знищення української держави та її військового потенціалу з метою реалізації наступного завдання – так званої денацифікації. І це виразно доводить, що головним завданням Росії є знищення українського народу».

Блаженніший Святослав наголосив, що інструкції, якими послуговуються російські військові у своїх діях в Україні, «можна назвати підручником з геноциду, згідно якого наш народ має бути знищений».

«Те, що сталося в Україні, – це жахлива гуманітарна катастрофа, внаслідок якої 10 мільйонів українців були змушені покинути власні домівки, і 5 мільйонів покинути країну, а в окупованих і пізніше звільнених містах та селах ми побачили такі трагічні явища як братські могили. Сьогодні ці місця є місцями спільної молитви православних, католиків, протестантів, євреїв, мусульман». Окрім жорстоких вбивств, Блаженніший Святослав вказав на злочини сексуальних насильств «жінок, дітей, чоловіків», а також знищення культових споруд: «Впродовж 70 днів війни майже 100 церков, монастирів і релігійних споруд були зруйновані».

«В цій трагедії релігійні спільноти об’єдналися як ніколи», – розповів Блаженніший Святослав. «Наша Всеукраїнська рада Церков та релігійних організацій представляє 95 відсотків релігійної спільноти України. За час війни ми видали 17 різних звернень. Вночі, напередодні російської атаки, ми звернулися до російського президента із закликом не розпочинати війни. Ми, представники Церков та релігійних організацій, запропонували нашу посередницьку місію: якщо політики і дипломати не змогли відвернути війни, то ми запропонували себе в якості посередників миру».

В перший день війни ВРЦіРО виразно засудила російську агресію та продемонструвала готовність співпраці для порятунку людей. «Ми також звернулися до релігійних лідерів Білорусії з проханням докласти всіх необхідних зусиль, щоб уникнути участі білоруських військ у війні проти України. Вартує наголосити, що представники Української Православної Церкви Московського патріархату брали активну участь в опрацюванні цих звернень та їх передачі російським адресатам».

В цьому контексті Блаженніший Святослав розповів про «кризу ідентичності» УПЦ МП в контексті війни в Україні. «У силу багатьох скандальних фактів ця Церква сьогодні

відчуває себе маргіналізовано та витісненою з життя українського народу, хоча більшість зруйнованих храмів належать саме цій конфесії».

З екуменічної точки зору, вважає Глава УГКЦ, «війна в Україні була виразно засудженою», і вказав на різного роду ініціативи, спрямовані до Патріарха Кирила, «однак, на жаль, збоку РПЦ ми не почули жодного слова засудження цієї “святотацької” війни, а радше навпаки».

Так само на глобальному рівні екуменічних відносин російська агресія була виразно засудженою. В цьому контексті Блаженніший Святослав висловив вдячність Папі Франциску, Патріарху Варфоломію, Всесвітній екуменічній раді за публічне звернення секретаря о. Сауки до Патріарха Кирила із закликом засудити війну, а також відзначив зусилля Кентерберійського архиєпископа Джастіна Велбі для засудження війни в Україні.

«На наступну неділю після початку війни Патріарх Кирил сказав, що ця війна має метафізичний характер і є війною цінностей, а тому є не лише оправданою, але має завдання захистити православ’я. Аналіз такого оправдання війни показує нам велику небезпеку не лише для Російської Православної Церкви, але для всього християнства загалом», – наголосив Блаженніший Святослав. Така аргументація, вважає Глава УГКЦ, подібна до ідеології ІДІЛ та її розуміння держави. «На жаль, Російська Православна Церква стала заручницею державної доктрини Путіна, що було виразно засуджено авторитетними православними богословами місяць тому».

Підсумовучи свою доповідь, Блаженніший Святослав наголосив, що «війна в Україні ставить перед нами два важливі виклики: найперше, потрібно переосмислити соціальне вчення Церкви на тему війни та миру. Друге завдання – вивчити питання відносин Церкви та держави. Ми спостерігаємо очевидну потребу випрацювати нову правильну термінологію для опису сучасних викликів у цих сферах, а також мати відвагу на екуменічному рівні дати правильні відповіді на ці небезпеки».

 

Секретаріат Глави УГКЦ в Римі

 

Категорії
Без категорії

ВЕЛИКОРОСІЙСЬКИЙ ШОВІНІЗМ – НЕЗРУЧНИЙ ПРИКЛАД

У виданні «The New York Review of Books» від 12 травня 2022 року Гарі Сол Морсон переглянув два останніх переклади романів Олександра Солженіцина «Червоне колесо/вузол III (8 березня-31 березня): книга 3» і «Між Дві віхи: книга 2, Вигнання в Америці, 1978-1994». За звичайних обставин я б і бровою не підняв, і не прочитав би огляд. Але йде війна, кричущий прояв російського імперіалізму. Солженіцина, який був відомим дисидентом, рідко називали російським шовіністом та імперіалістом, яким він був.

Пан Морсон, передчуваючи сучасну злочинність російських імперіалістів, вирішив написати наступне:

«Передбачаючи конфлікти, які можуть виникнути врешті-решт, якщо Україна з її численним російськомовним населенням і її тісними культурними зв’язками з Росією вирішить відокремитися, Солженіцин, який вважав себе і росіянином, і українцем, сподівався запобігти руйнівному конфлікту, який ми бачимо сьогодні».

Очевидно, намагаючись ще більше ввести в оману, Морсон повідомляє читача, що дівоче прізвище матері Солженіцина було Щербак, українське прізвище.

Насправді Солженіцин був далекий від подвійної лояльності чи демократичної обачності. Після здобуття Україною незалежності він писав:

«Не вся Україна в її нинішніх формальних радянських кордонах справді є Україною. Деякі регіони… явно більше схиляються до Росії. Щодо Криму, то рішення Хрущова передати його Україні було абсолютно свавільним».

Морсона заперечуваня на рівні апологету. Багато єврейських учених звинувачують Солженіцина також в антисемітизмі. Морсон згадує лихо російського антисемітизму, про який Солженіцин був свідомий і чутливий. Морсон вказує на те, що Солженіцин захищався від цього звинувачення. Морсон писав:

 

«Звинувачення в антисемітизмі особливо образило Солженіцина, який, як визнали деякі критики, захищав єврейських дисидентів і право євреїв на еміграцію, щоб уникнути релігійних та інших переслідувань в СРСР».

Солженіцин був закоханий у царську імперію. Він твердо вірив у реформи російського царського прем’єр-міністра Столипіна, який був убитий у Києві і вбивцем який виявився євреєм Дмитром Богровом. Примітно, що Богров стверджував, що його вбивство Столипіна було мотивовано як помста за антисемітизм Російської імперії.

Російський шовінізм і процарська політика Солженіцина значною мірою відповідають за звинувачення на його адресу в антисемітизмі. Це питання було розглянуто Морсоном у своєму огляді. Те, що не було розглянуто, так це погляд Солженіцина, що Росія має бути російською.

Для Солженіцина той факт, що євреї становили непропорційну кількість більшовиків та їхніх спецслужб, підкреслював його неросійський, інтернаціоналістичний характер. Насправді євреї становили непропорційну кількість комуністів в Америці також у 1930-х і 1940-х роках. Чи робить відмітка цього факту людину антисемітом? Ні!. Однак підкреслювати цей факт і повторювати його знову і знову, щоб розпалити ворожнечу, є формою антисемітизму. Справді, у своїй «Двісті років разом» Солженіцин підкреслював цей факт.

Навіщо братися за Солженіцина? Тому що він був дуже традиційним, типовим росіянином, і це робить його дуже небезпечним. Він був і залишається високоповажним на Заході як автор «Архіпелагу ГУЛАГ» та інших літературних та дисидентських творів. Разом з Андрієм Сахаровим він був квінтесенцією російського радянського дисидента. На відміну від Солженіцина, Сахаров не був російським імперіалістом.

Спадщина Солженіцина як російський антиукраїнський і антисемітський голос настільки ж важлива, як і його дисидентська і літературна діяльність. Як тільки світ пізнає російську темну душу Солженіцина, він визнає або, принаймні, почне визнавати цю фундаментальну рису російської природи. Шовіністичні висловлювання Солженіцина сьогодні особливо важливі. Тому настав час визнати, що Солженіцин для літератури такий же, як Путін для політики, незважаючи на вибачення Морсона.

Якщо президент Джордж Буш зазирнув у душу Путіна і відійшов, принаймні спочатку, із сприятливим враженням, але був серйозно розчарований пізніше, то глибший погляд у типову російську душу, як-от Солженіцина, має вирішальне значення для глобальної безпеки.

Постійна ядерна російська загроза – це не той світ, якого ми хочемо. Це дорівнює, якщо не більш небезпечним, ніж глобальне потепління. Урок, який слід засвоїти, полягає в тому, що більшість росіян з точки зору шовінізму та імперіалізму піднімаються принаймні до рівня Олександра Солженіцина, як би ним не захоплювалися на Заході. Таким чином, смерть Володимира Путіна була б лише тимчасовою відстрочкою.

Російське суспільство рясніє шовіністами та імперіалістами. Для цього потрібно набагато більше, ніж зміна режиму. Наполеглива пильність і принциповий підхід мають бути нашим мандатом. Тільки за останні п’ятнадцять років москалі вторгнулися у Грузію, Крим, Донбас, збили цивільний літак з 298 жертвами, поповнили воєнні злочини проти мирного населення у Сирії і за це все не зазнали поважного покарання. Наразі треба знейтралізувати будь яким способом Путіна розуміючи, що це тимчасове. Пересічний москаль дорівнює шовінізму Солженіцина. Його вилікувати можна тільки постійним каранням.

 

Категорії
Без категорії

ЖУРНАЛІСТИ МОЖУТЬ НАБЛИЗИТИ ТРИБУНАЛ ДЛЯ ПУТІНА, – ПРАВОЗАХИСНИКИ

Центр Громадських Свобод

25 квітня 2022

Учасники глобальної ініціативи “Розірвати коло безкарності за воєнні злочини Росії” (стисла назва “Трибунал для Путіна”) провели декілька інформаційних сесій щодо правильного документування воєнних злочинів для журналістів “Суспільного” (Національної суспільної телерадіокомпанії України).

Під час сесії журналісти ознайомилися із принципами документування, з’ясували різницю між військовими та воєнними злочинами, дізналися про характеристики злочину проти людяності. Не менш важливим для представників медіа було зрозуміти,  навіщо потрібне документування недержавними  організаціями, а не лише урядовими структурами.

“Справжні журналісти завжди відчувають свою професійну відповідальність в умовах війни. Інформація від ЗМІ є підґрунтям рішень, які суспільство приймає зараз: їхати – не їхати, збирати шоломи чи аптечки, відновлювати бізнес, чи йти волонтерити. Але одна з найголовніших можливостей журналістів – зафіксувати події того історичного  періоду, який нині переживає Україна – всі її втрати, перемоги. Саме така якісна документалістика допоможе журналістам повпливати на ті рішення, що будуть ухвалені міжнародним правосуддям та визначать місце нашого суспільства в майбутньому”, – прокоментувала Олександра Романцова, виконавча директорка Центру Громадянських Свобод.

Під час заняття висвітлювалися й практичні моменти процесу документування: як потрібно питати та знімати, щоб репортажі могли стати частиною документування? Як говорити з тими, хто пережив різні злочини: обстріли чи тортури?

“Збір точної та детальної інформації є тим, що має бути основою журналістської діяльності. На таких же принципах будується і робота документаторів фактів воєнних злочинів. Якісне поєднання цих двох напрямків діяльності дасть можливість не лише налагодити ефективну співпрацю, а й зібрати необхідні докази для притягнення винних осіб до відповідальності”, – вважає Сергій Мовчан, координатор напряму документування воєнних злочинів УГСПЛ.

«Час від часу ми відчуваємо, що просто розповісти історію, показати подію — тепер замало. По всій країні ми працюємо у самому епіцентрі подій і відчуваємо, що наша робота може бути більшою, тому хочемо, аби вона стала в нагоді і в кримінальних провадженнях в Україні, і у міжнародних судах — саме з цим ми і звернулися до правозахисників. Ці сесії стали для нас не просто корисними, а прикладними. Нас чекає величезна робота з відновлення справедливості і поширення правди про те, що російська армія вчиняє в Україні», — додала Ангеліна Карякіна, головна продюсерка інформаційного мовлення “Суспільного”.

Ініціатива “Трибунал для Путіна” пропонує іншим медіа провести для них такі інформаційні сесії. А також закликає усіх журналістів зробити свій внесок у покарання воєнних злочинців через співпрацю з правозахисниками. Нижче перелік кроків:

Передати нам контакти жертв/свідків воєнних злочинів, які дали вам згоду на передачу їхніх даних.

Передати нам фото та відео, які ймовірно містять інформацію, що свідчить про вчинення воєнних злочинів із будь-якими застереженнями (наприклад, не для публікації, тільки для внутрішнього використання в цілях розслідування).

Передати нам результати журналістських розслідувань та зібраних для цих цілей документів, аудіо чи відео записів та іншої інформації, яка допомагає ідентифікувати воєнних злочинів чи свідчить про вчинення воєнних злочинів.

Також можлива співпраця у підготовці спільних продуктів та журналістських розслідувань між журналістами та із залученням юристів та документаторів від ініціативи “Трибунал для Путіна”.

І будь-які ваші пропозиції до співпраці, які ми не врахували у попередніх пунктах.

Контактна особа: Роман Неколяк, Центр громадянських свобод, тел. +380963476209

e-mail: tribunal_for_putin@helsinki.org.ua

Довідково: Глобальна ініціатива “Розірвати коло безкарності за воєнні злочини Росії” (стисла назва “Трибунал для Путіна”) була створена у відповідь на повномасштабну агресію РФ у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, в яких вбачаються ознаки злочинів за Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах країни, що стали об’єктом нападу. Ініціатива проводить активну роботу на міжнародному рівні, щоб використати чинні механізми в ООН, Раді Європи, ОБСЄ, ЄС та Міжнародному кримінальному суді для зупинення брутальності цих порушень.

Унікальність ініціативи: її методологія документування дозволяє майже поденно відтворити хронологію вчинення воєнних злочинів, починаючи із 24 лютого, використовуючи принцип зуму (ми йдемо від області до найменшого населеного пункту). Наразі це єдина ініціатива, яка побудувала роботу сітки на основі регіональних організацій, кожна з яких відповідає за конкретну область та до початку повномасштабного вторгнення працювала там роками.

Учасники ініціативи: Українська Гельсінська Спілка з прав людини, Харківська правозахисна група, Центр громадянських свобод, Truth Hounds, La Strada, Екологія – Право – Людина, Івано-Франківська обласна організація “Молода Просвіта”, Чугуївська правозахисна група, Північна правозахисна група, Черкаський правозахисний центр, Херсонський обласний фонд милосердя та здоров’я, Херсонське відділення Комітету виборців України, Територія успіху в Кропивницькому, Одеське  обласне  відділення Комітет виборців України, громадська організація “МАРТ” в Чернігові, Освітній дім прав

людини у Чернігові, Подільська правова ліга, Правозахисна група “СІЧ” в Дніпрі, Центр правових та політичних досліджень “СІМ” у Львові, громадська організація «Бахмат». До ініціативи також долучилися громадські приймальні УГСПЛ у Краматорську, Торецьку, Маріуполі, Покровську, Чернівцях, Запоріжжі, Ужгороді.

Категорії
Без категорії

МІРКУВАННЯ У ЧАС “ПРАВОСЛАВНОГО” ВЕЛИКОДНЯ

Кілька років тому з огляду на зміну мого місця проживання я з родиною перейшли на Новий Календар. Так, мабуть дивно для нормальних людей, у нас в США є єпархії, а дійсно парафії які святкують по різному. Така історія перетворилася далеко до незалежності але наші владики не спроможні це унормувати за 30 років. Кажуть що чекають, щоби миряни це питання вирішили. Так само говорять Патріарх УГКЦ в Україні та Митрополит Православної Церкви України. Мабуть так. Миряни чекають на церковні проводи, а провід церковний на мирян. Так говорять, щоби не кривдити нікого і кривдити усіх.

Не у цьому діло. Я з тої нагоди святкую два рази. Тобто не зберігаю піст два рази але два рази наживляюся Великодньою паскою і ковбаскою. Це нікому не перешкоджає хіба моєму здоров’ю.

Під час Католицького Великодня я міркував про Римську Католицьку Церкву та її відносини з нами. Тобто щодо Української Греко Католицької Церкви то Ватикан зовсім нас не розуміє і не хоче, а щодо українців православних він зовсім не визнає, що вони існують. Він визнає єдиний третій Рим. Сьогодні мова про цей третій Рим.

Коли Путін назвав найновішу москальську ракету іменем Сатани то це багато сказало. Ця назва це суть Москви. Московська Православна Церква від самих своїх початків, церква імперська і диявольська.

У вільний час між двома Великоднями я переглядаючи свою бібліотеку натрапив на нещасну брошуру під заголовком “Православ’я на Україні” видано ще за радянської влади у 1980 році. Оминаю авторів і видавців для спокою сьогодні ще живих і вже померлих і у деяких випадках добрих істот. Видання було для пропаганди а передусім для дезінформації.

Історія починається від Андрія Первозванного та представляє Київську Русь матір’ю слов’янських народів. Тобто спочатку осідок Православ’я був Київ з походження Царгороду. Віра християнська з київським князем пішла у Москву. По середині ХУ століття при певному занепаді Царгороду Москва зробила з себе Третій Рим і пізніше сама визнала себе Патріархатом. І як пишуть у брошурі, добровільно у 1686 році Царгород передав благословення над Києвом Москві. Немає пояснення як це сталося, тільки подано що з благословенням Царгороду та узгоджено також Переяславським договором.

Такого автентифікованого документу благословення Царгороду немає але натомість є чимало документації протесту Царгороду. Також, Переяслав був у 1654 році, статті Переяславські 1659 року,а злука у 1686 році. Як юрист я запитаю, якщо б було так, чому державні домовлення вирішували церковні справи. У брошурі постійно наголошувалось незалежність Церкви від держави. Незаперечним що примус єднання прийшов в наслідку Переяслава. Тобто виходить що Кремль просто загарбав українську церкву разом з її маєтками. А остаточно, чому це важливе?

Бо історія Московського Православ’я це незаперечний доказ, що церква Московська це потвора державна. На це вказує навіть цей нещасний памфлет. Західний світ сьогодні трішки опритомнів. Цікаво фактично, що Францішек цього не знав. Московська Православна Церква це креатура від початку москальських імперських зазіхання. Після політичного занепаду Царгороду Москва висунула претензії ще у ХУ століття бути центром Православ’я. Кожний крок зросту московського православ’я оснований на імперських засадах. Українське Православ’я залежало тільки від Царгороду.

Чому сьогодні світ здивований що Кирило підтримує москальські не гуманні, злочинні та геноцидні наміри Путіна та москальського народу. Бо він прямо поручник Кремля. Чому московська церква досі існує в Україні? Чому вона посідає важливіші пам’ятки українського релігійної культури? Московська церква це ще одна зброя москальської дезінформації, це п’ята колона на території України. Це все дозволялося 30 років. Треба подивляти героїзм нашого народу за цей час війни. Але рівно ж треба соромитись дурнотою поступками нашого проводу на протязі 30 років.

Чому це важливе сьогодні. Бо Україна не тільки у стані війни. Вона у процесі самоусвідомлення. В мене друзі в Україні у різних містах Сходу і Заходу які виростали малоросами і залишилися. Війна їх усвідомила національно, хоча є ще такі котрі вважають, що Путін випадковий.

Україна значно виросла духовно у цей час війни. Вона скріпила свою національну ідентичність. Вона дуже добре розуміє, що вона Християнська але також доступна для євреї, ісламів. За ту Україну бореться у першу чергу український єврей. Вона знає що вона Європейська і її давня конкурентна з другими великими націями. І мабуть найважніше вона знає, що її ворог це москаль.

Я католик і православний. Католик з хрещення але просто християнин по вірі. У Львові йду у неділю до Андрія, а у Києві до Володимира. Православ’я це не не окрема віра від католицизму. Ми всі одні. Україна є українська і християнська.

Москальське Православ’я це не віра. Російська Православна Церква це теж не духовна структура. Можна навести чимало доказів. Приходить на думку з 1950-их років як один її архимандрит у Вашингтоні говорив речникам уряду Америки подібно як Путін, що українці це не нація. А речники американської розвідки переконували наc, що росіяни теж поневолена нація.

Дві найбільші постаті у моїй вірі крім нашого Спасителя це Патріарх Йосиф Сліпий і Митрополит Василь Липківський. Вони дійсно віддали себе за віру в Христа і за свій люд.

Тож святкуймо наразі Великдень, один і другий, дні перемоги добра над злом, бо це свято Православне і Католицьке, а головне Християнське. Москаль ніколи не зрозуміє величі Воскресіння. Бо він москаль! Він гнобитель, не спаситель. 

22 квітня 2022 року                                                                Аскольд С. Лозинський

Категорії
Без категорії

ВЕЛИКОДНІ РОЗДУМИ



Це і благословенний, і важкий час для мене як українця-католика. Я відчуваю переважну перемогу мого Господа і Спасителя. Це перемога і для мого глибоко християнського українського народу. Великдень для мене – це час радості. Український народ неодноразово воскресав.

Проте я відчуваю, що в Католицькій Церкві, і не тільки в Римі, відсутні симпатії або навіть проявляються образливі компоненти. Мої власні єпископи мовчать про риторику та події римо-католицької сторони, які є засадничо не християнськими.  Патріарх УКЦ Святослав висловив деяке занепокоєння, хоча й трохи запізно. Що відчуває український католик? Він повинен бути приголомшений, тому що Вселенська Церква, схоже, залишила його напризволяще в найважчий час, тому що християнські колаборанти Папи призначили йому, сталінську московську релігійну аберацію, щоб «стерти українську націю з лиця землі».

Папа Франциск у Велику П’ятницю  дав українцям ще один привід вірити, що у Ватикані сидить хтось інший, а не представник Бога. Що означає спільна російсько-українська спроба імітувати страждання Христа?  Папа попередив. Український патріарх відреагував з жахом. Тим не менш, цирк йшов дещо приглушено. Наскільки це було нечутливим, зокрема, після реакції з боку України?

Є глибше, більш інформативне, але менш поінформоване повідомлення. Римо-Католицька Церква – це просто не Церква українців-католиків. Церква не знає нашу історію, і  їй байдуже. У нещодавній статті Національного католицького реєстру під назвою «Церковний землетрус, Вселенська церква, очолювана Папою Франциском, молиться за навернення людства», один отець Реймонд Дж. де Соуза запропонував аргументацію щодо нещодавнього спільного, хоча й нерівного освячення Пресвятої Богородиці як українців, так і москалів. Ось деякі з абсурдів, які пропонував учений отець:

«Росія де-факто є батьківщиною світового православ’я».

Відповідь: Глобальне православне християнство було засноване спочатку і сьогодні існує в Константинополі, нині Стамбул. Підживлення російської пропаганди про те, що Москва є Третім Римом, просто сприяє російській дезінформації.

«Якщо східні легені Церкви є грецькою православною традицією, то її сучасна мова часто російська».

Відповідь: Найдовше використовувалась церковнослов’янська мова. Ні греки, ні серби, ні більшість українських православних не моляться російською.

«Патріарх Московський, людина великої культури…»

Відповідь: Кирило бандит, колишній КДБ, а нині агент ФСБ. Його стосунки з релігією суто політичні. Він сурогат Кремля. У цій людині немає культури великої чи меншої, крім

культури вбивства.

«Половина всіх православних – росіяни»

Відповідь: Православна церква України має більше парафій і, ймовірно, більше вірних, ніж Московська церква. А є ще греки, серби, білоруси та інші народи. Насправді, менше 20% православних віруючих можуть бути росіянами, і навіть це натяжка.

 «У 1988 році Іван Павло побажав відзначити тисячоліття хрещення Київської Русі. Іван Павло виявив повагу до братів-слов’ян на Сході, відправивши делегацію до Москви…»


Відповідь: Папа Іван Павло є глибоко хибним святим (у будь-якому випадку, святість повністю політична), оскільки він був глибоко хибною особистістю і Папою. Москва не мала ніякого відношення до події 988 року. Коли київський князь Володимир хрестив народ Київської держави, не було Росії, не було Москви. Папа Іван Павло у стосунках з українцями-католиками був дещо менш християнським. Його мати була українкою. Але він обрав польську шовіністичну позицію. Звісно, він приїхав в Україну, але він не зміг чи не хотів повернути українсько-католицький собор українцям-католикам у Перемишлі. До цього часу він залишається власністю шовіністів польських католиків-кармелітів. Крім того, він увічнив польське очорнення митрополита Андрея Шептицького, якого польські католицькі шовіністи вважали зрадником поляків і, таким чином, не гідним зведення до святих.

«Таким чином, молитви за Росію включають очищення Московського патріархату, щоб Росія знову могла принести духовні дари, без яких Вселенська Церква не є повністю повною».

Відповідь: Росія ніколи не пропонувала духовних дарів. Я не знаю про такі подарунки. Я б припустив, що на о. де Соузу лежить тягар знайти ці дари для свого душевного спокою, щоб він не був повністю дискредитований. Я в свою чергу можу запропонувати численні заходи, де Московська креатурна  Церква брала участь у ліквідації як українського католицизму, так і українського християнського православ’я і сьогодні.

Є набагато більше негативу, який можна приписати Римо-Католицькій Церкві. Проте Великдень. Моя віра у Воскресіння Господа нашого дуже жива. Моя католицька релігія, не дуже!

16 квітня 2022 року                                                 Аскольд С. Лозинський