Так писав Тарас Григорович Шевченко у поемі Доля. Доля нашого народу гірка навіть сьогодні коли маємо власну державність. Ми знаходимось у стані війни, посідаємо багату землю але обкрадену злими людьми. А вороженьки і свої і чужі скрізь.
Які з нас люди? Ми люди шляхетні, переважно добрі, навіть чутливі до переживань наших сусідів та інших народів. Мабуть заслужено за свій побут на землі місце у небі через свої добрі діла зокрема для інших народів.
Недавно відбулись на нашій землі в Україні, зрошені кровю світової війни де проживали різні народи, відмічення одної з більших трагедйї єврейського народу коли 80 років тому у двох днях німецькі наїзники знищили майже 34 тисячі євреїв. Ми спільно з нашими братами євреями котрі жили на наші землі відмітили цю сумну історію і згадали єврейські жертви. До цього відзначення прилучився президент і народ України, діаспорні структури Світовий конгрес українців, Український конгресовий комітет Америки, Конгрес українців Канади та інші хоча відносно маргінесові організаїі
Цим разом інакше як п’ять років тому присутній новий Президент Ізраїлю не образив своїх господарів обвинуваченням за злочини, але також і не подякував за організування відзначення. Натомість провідний єврейський часопис Да Таймс оф Ізраїл написав, що майже 100 тисяч було замордовано у Бабиному Ярі, включно з євреями, ромами та радянськими воєнними в’язнями. Про українців не було згадки.
Євреї та Ізраїль відомі у всьому світу своїм єгоцентризмом та браком симпатії до долі інших. Досі вони не визнали жодного геноциду крім свого. Отже чекаю але без сподівання чи надії на листопадові відмічення Голодомору. Яку єврейську структуру переконає СКУ, УККА чи КУК чи Президент України включитися до вшанування пам’яті українських жертв? Маубть навіть не буде зайвого старання у цьому напрямі.
Які з нас люде? Ще й такі: без симпатії чи уваги до долі власного народу. Ще 3 серпня я направив листа до Високого комісара людських прав при ООН на захист українців яких дуже серйозно переслідують у Російській Федерації. Розуміючи, що ООН це організація держав і переважно глуха до приватних осіб чи навіть громадських організацій, я звернувся до України, тобто Президента, Міністра закордонних справ та Постійного представника до ООН підсилити моє звернення своїм впливом.
Оскільки я громадянин Америки я звернувся до Держсекретаря, Постійного представника до ООН та голови Сенатського комітету закордонних відносин США підсилити моє прохання та просити Високого комісара зробити власне дослідження, щодо мого обвинувачення влади РФ, виготовити звіт та представити
на форумах ООН, тобто Генеральної Асамблеї та Ради Безпеки для розгляду 193-ома державами членами ООН.
З сторони України, як кажуть ні слуху ні духу. Натомість Місія США до ООН повідомила мене, що одержала моє письмо і пані Амбасадор розглядає це питання. Чекаю. Боюся одначе що пані Амбасадор мене запитає чи я звернувся до України по цьому питання, оскільки переслідування українців у РФ нормально діло для України. Можна буде відповісти, що Президент України перенятий війною хоч часто оповідає що діаспора невідємна частина України, що Міністр закордонних справ ще не досвідчений і молодий, фактично служить як пресовий секретар Президента, та що Постійний представник України до ООН подібно перевантажений війною на території України хоча ця тема майже ніколи не лунає на форумах ООН тільки при приїзді Президента.
Але як це буде виглядати і не тільки перед американцями але перед світом? Скажуть, хіба, які з Вас люди, що не цікавляться долею власного народу! От така є наша доля. І такі з нас люди.
Ми люди які не шанують власну історію, які не піклуються власними братами та сестрами, які часто стаємо жертвами власних дуже вузьких інтересів, які задля загального сприйняття зрікаються національних інтересів, які через довголітню історію переслідування хворіємо на бажання, щоби нас позитивно оцінили чужі, інколи навіть ті котрі були причетні до нашого переслідування. Це психологічне і навіть інколи підсвідоме бажання пригноблених, щоби нас прямо любили чужі, тому стаємо підлабузником, лакеями а у найгіршому випадку зрадниками, з надією, що чужим схваленням, ми позбудемось ярлика прокажання та меншовартости. От такі з нас люди. І тому заслуговуємо свою долю. А ця доля далі гірка! І вона такою залишиться так довго поки ми не навчимося любити і шанувати своє.
Я ридаю, як згадаю діла незабуті дідів наших. Тяжкі діла. Як би їх забути я віддав би веселого віку половину.
І знов це саме. Дійсно. Які з нас люди така наша доля!
6 жовтня 2021 року Аскольд С. Лозинський