Право і справедливість по-польськи в минулому й сьогоденні

Питання геноциду народів та відповідальність держав за його вчинення важливе в міжнародних відносинах. Про це свідчить прийняття таких міжнародно-правових актів, як Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього від 9 грудня 1948 року, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН, а також Європейська конвенція 1950-го про захист прав людини та основоположних свобод, Міжнародний пакт 1966-го про громадянські та політичні права, Конвенція ООН 1968-го про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людяності.

Відповідно Франція, наприклад, законодавчо визнає геноцид євреїв і ромів у роки Другої світової війни, геноцид народу тутсі в Руанді 1994 року, а також геноцид вірмен наприкінці Першої світової війни в Туреччині. Геноцид вірмен визнали також у ФРН, Італії та Нідерландах.

Голодомор 1933-го року в Україні визнали актом геноциду українців багато держав міжнародної спільноти.

Разом з тим, відомі спроби окремих держав звинуватити український народ, при чому безпідставно, у вчиненні ним, чи його окремими представниками, злочинів проти інших народів. Так, у документі “Інформація про підсумки офіційного візиту української урядової делегації на чолі з міністром закордонних справ України до Держави Ізраїль” (10 — 12 липня 1995 р.), підготовленого для вищого державного керівництва України за підсумками візиту, читаємо про “підштовхування” ізраїльською стороною української делегації до визнання нею “злочинів українців перед євреями”. На що українською делегацією було “чітко і твердо витримано офіційну позицію відносно того, що нашій державі немає в чому виправдовуватися за чужі злочини проти євреїв. Обидві нації винесли на своїх плечах тягар трагедії насильства. І тому позиція України у відносинах з Ізраїлем має бути більш вимогливою і позбавленою будь-яких історично-обумовлених пересторог”.

Такою ж має бути позиція України і у відносинах з Польщею. Адже  Сейм Республіки Польща прийняв постанову про встановлення 11 липня Національним днем пам’яті “жертв геноциду, вчиненого українськими націоналістами над громадянами ІІ РП”. Герой України народний депутат Юрій Шухевич в інтерв’ю польській “Газеті Виборчій” (Gazeta Wyborcza) так охарактеризував цю постанову: “Це є лицемірним, провокаційним і шовіністичним текстом від першого до останнього речення”.

Бо й справді, лицемірне намагання політичних еліт окремих держав перекласти  власні провини перед українським народом на самих українців безсумнівно є аморальним і злочинним. Брудні наклепи наших історичних ворогів спростовують наукові факти. Зокрема про українсько-польські відносини другої половини ХІХ — другої половини ХХ ст.

 

 

Українсько-польські відносини в Галичині

під скіпетром австрійських Габсбургів

 

У 1772-му році австрійські Габсбурги за домовленістю із Росією та Німеччиною включили українську Галичину до складу своєї клаптикової багатонаціональної імперії. А в 1861 році край отримав від офіційного Відня автономію із власним сеймом (парламентом). Однак реальну користь від цієї автономії дістали не корінні жителі українці, а колоніальна польська меншина, яка узурпувала крайову владу. Зокрема, на вимогу польської шляхти Віденський двір виділив українцям тільки 49 із 150 місць послів (депутатів) Галицького сейму. Згодом вже самим сеймом було запроваджено т.зв. «куріяльну» виборчу систему (депутатів обирали з чотирьох «курій» (соціальних станів), сформованих за майновим цензом), внаслідок чого кількість українських депутатів зменшилася до 14, а згодом навіть до 11 осіб. Абсолютна перевага у сеймі поляків віддавала в їхні руки законодавство автономії та управління краєм, чим вони й поспішили скористатися. Так, у 1867 році в Галичині замість німецької була оголошена урядовою мовою польська. Це дало можливість полонізувати Львівський університет, професійно-технічну, середню і значною мірою початкову освіту.

Поляки робили все можливе, щоб загальмувати ріст чисельності української інтелігенції. Бо в ній вбачали майбутню українську політичну еліту, опозиційну до польської диктатури. Тому в 1897 р. з 14 тис. учнів середніх шкіл провінції  поляки складали 80%, а українці – лише 16%. Поляки мали 30 гімназій, а українці лише дві. У Львівському університеті українці складали лише близько 30% студентів. У 1911 р. із майже 80 викладачів професорів-українців було лише вісім.

Внаслідок цього української інтелігенції було в Галичині близько 5 тис, включаючи священників, а в поляків – 38 тисяч, не рахуючи священників. У 1914 році в провінції було 300 високопоставлених урядових чиновників – поляків, у той час як в українців – лише 25. Пізніше цю, штучно створену кривдну для українців ситуацію використав представник Польщі на Паризькій мирній конференції (1919 — 1920рр.), зробивши таку зухвалу заяву: “Українці – це нація хлопів і попів. Тому їм не дозволено мати власної держави. Бо вони не мають державної еліти, здатної  ними управляти!”

Несправедливими щодо українців були й земельні відносини. У 1900 р. 95%  українців Галичини жили з сільського господарства. 80% з них були малоземельними біднякам внаслідок засилля польських землевласників.

Предки цих поміщиків завойовували Україну й за свої “заслуги” у вбивствах місцевих українців  були “милостиво наділені” польськими  королями конфіскованими в українських оборонців краю полями, лісами, пасовищами. Так 2400 поляків захопили 45% кращих орних земель Галичини. Решта 55% сільськогосподарських угідь змушені були ділити між собою сотні тисяч крихітних селянських господарств корінних жителів-українців. Безземелля стало причиною масової еміграції українців Галичини до Америки й Канади.

Користуючись, своїм привілейованим політичним становищем, верхівка польських колоністів проводила політику економічного та національного гноблення корінного українського населення Галичини, аналогічну з політикою російського уряду в Наддніпрянщині. Будь-які спроби українців домогтися бодай рівних з поляками прав нещадно придушувалася збройною рукою. Так, під час виборів до Галицького сейму 1895 р. та, особливо, 1897 року  жандарми зброєю розганяли передвиборчі збори українських селян. При цьому поранили 29 чоловік, 9-х вбили, а понад 800 арештували й кинули до в’язниць. Навіть поляки-соціалісти не змогли цього промовчати: прислали пожертви на допомогу родинам вбитих і заявили, що “панування польської меншості над українською більшістю неморальне” і його надалі “не вдасться втримати без війська та жандармерії”.

На українські вимоги загального виборчого права й нового шкільного закону польські студенти відповіли збройним нападом на українських студентів, а польська адміністрація у 1906 р. скерувала до українських сіл жандармів та військо, яке арештовувало, било, калічило й убивало українських активістів.

Під час боротьби за створення у Львові українського державного  університету, у 1907 р. арештовано й кинуто у в’язниці близько 100 студентів-українців; польські студенти збройно нападали на українських; польська професура маніфестувала “польський характер” Львівського університету.

Під час виборів до парламенту в 1907 році повторився попередній терор польської адміністрації: 20 українських селян поранено і 4 вбито. На виборах до сейму 1908 р. польський терор ще й посилився. Жандарми багнетами закололи на передвиборчих зборах в селі Коропці селянського лідера Марка Каганця, а відомий польський письменник Генрик Сєнкевіч завдав публічної образи українським в’язням-студентам — учасникам акції політичного голодування, за що навіть австрійський суд визнав Г.Сєнкевича винним.

Проте польські шовіністи не вгамовувалися й на жодні поступки українцям не йшли. Польське студентство стріляло (1909 р.) в українських студентів і вбило у Львівському університеті студента А.Коцка. У с.Жулині польський вчитель Броніслав Ґрейс вбив кастетом 8-літнього українського школяра Михася Коханчика за те, що той не захотів молитися польською мовою. Майбутній глава Української держави Михайло Грушевський написав тоді, що  цей випадок схвилював до дна українське громадянство, навіть перекинувся в політичні сфери Росії, страшенно стривожив суспільність польську і блиснув як грізне memento для польського панування в Галичині.

Але розпочалася Перша світова війна. Поки Українські Січові Стрільці проливали свою кров у боях з російською армією, польський намісник Галичини Коритовський взявся знищувати національно свідомих українців: штаб кожної австрійської армії отримав по тридцять польських агентів, які представляли таких українців москвофілами перед австрійськими військовиками і, таким чином, прирікали їх на знищення, бо військо, особливо угорське, не розбиралося в українських справах і вішало всіх, хто називав себе “русином”. Так тисячі невинних українців попали в австрійські концтабори, де багато з них загинуло від нелюдських умов утримання.

При поверненні в Галичину австрійське військо робило облави й масово вішало українців, звинувачуючи їх у симпатіях до Росії. Особливо шалів суддя Загурський, поляк за національністю, що засудив на смерть більше ста українців і завжди особисто асистував виконання вироку. 15 вересня 1914 року мадярські гонведи за польською намовою зарубали шаблями понад сорок українців на вулицях Перемишля. Загальна статистика свідчила, що 36 тисяч цивільних українців, у тому числі стариків та жінок, розстріляно або повішено і стільки ж загинуло в концтаборах. У той же час не було заарештовано жодного польського москвофіла з “великопольської” партії, дарма що її члени не приховували своєї ворожості до Австрії. Ті ж москвофіли-поляки під час російської окупації Галичини у 1914 році допомагали росіянам знищувати українські освітні й культурні заклади, розшукувати й арештовувати видатних українських політичних, церковних і культурних діячів.

 

Геноцид українців Другою Річчю Посполитою

 

У першій чверті XХ ст. західна етнографічна межа українського народу проходила від Щавниці над Дунайцем у напрямі із заходу на схід південніше таких населених пунктів: Пивнична – Грибів – Дукля – Романів – околиця Сянока, далі на північ майже вздовж Сяну поблизу осель: Сянік – Динів – Радимно – Ярослав – Синява – Лежайськ – Білгорай – Щебрешин – Замостя – Красностав, далі Вепром до Коцка, звідти на Радзинь, Луків, Сідлець до Дорогичина над Бугом, а далі через Боцьки до Лісної над Нарвою. По цій лінії й мав би пролягати нині державний кордон України з Польщею. Але так не є. Бо в 1918 — 1919 роках Польща за воєнною допомогою продажного державного керівництва Франції знищила посталу на руїнах Австро-Угорщини Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР). Тим самим полегшивши Росії знищення Української Народної Республіки на Наддніпрянщині. Чи не за це дзядек Сталін подарував полякам  20 тис. км² української землі?

Воєнну агресію Польщі проти ЗУНР розпочали польські підпільні терористичні організації Львова 1 листопада 1918 року обстрілами українських військових патрулів, які охороняли громадський порядок у місті. Тоді ж вони поранили, наприклад, стрільця М.Панкевича, а 2 листопада  вбили В.Шкондюка.  Та це були тільки перші українські жертви польського збройного насильства. Вважають, що бойові втрати Української Галицької Армії в польсько-українській війні 1918 — 1919 років сягають більше 15 000 чоловік.

До бойових дій проти українців у Львові польські боївки масово залучали підлітків, що заборонено міжнародним правом війни. Тому т.зв. “Львівські орлята” (“Orlęta lwowskie”) насправді є неповнолітніми воєнними злочинцями, а не героями, як їх представляє нині польська сторона і її тутешні холуї.

У ході польсько-української війни польський уряд не дотримувався укладеного між українською і польською сторонами договору від 1 лютого 1919 року в справі поводження з військовополоненими й інтернованими, як також і додаткового договору від 11 березня 1919 року, укладеного в присутності представника комітету Червоного Хреста Швейцарії.

Учасник українсько-російської війни  1917 – 1925 років і польсько-німецької війни вересня 1939 року, офіцер Війська Польського за контрактом полковник Яків Гальчевський*  у своїх споминах згадував, як полковник Равіч-Масловський розповідав підлеглим про свої вчинки під час польсько-української війни 1918 – 1919 років. Під містом Городком-Ягеллонським його солдати взяли у полон кількох українських військовиків. Равіч-Масловський наказав забити в лід тамтешнього ставу палі з поперечками, а до них прив’язати за ноги роздягнутих догола українців. Цілу ніч поляки поливали водою полонених українців при 25º морозу.  На другий день вранці мав пан (тоді польський підпоручик), як казав, чудову картину, бо в променях зимового сонця в брилах льоду виблискували заморожені живцем українці.

 

*Гальчевський  Яків Васильович (1894 − 1943). У 1917 – 1925 роках захищав Україну від російських окупантів. У 1939 році − Польщу від німецьких фашистів. Кавалер ордену «Virtuti Militari». Для протидії геноциду українців Холмщини, який здійснювала тоді польська Армія Крайова, створив та очолив Грубешівську українську самооборону. Під час перемир’я зазнав підступного нападу бойовиків, пораненим потрапив до них у полон і був закатований на очах сім’ї. Пізніше бойовики знищили й могилу Гальчевського.  Убивця Гальчевського поручник Казімєж Врублєвскі помер своєю смертю в 2007 році й був похований з почестями Війська Польського.

 

У Галичині поляки не лише воювали з українцями за владу, а планомірно й масово їх винищували. Про це яскраво свідчать факти польських насильств над мирним українським населенням, наведені з переліком місць, імен і дат в “Крівавій книзі”, виданій урядом Західноукраїнської Народної Республіки у Відні у 1919 році. Із неї дізнаємося, що не менш як 250 000 мирних українських громадян різного віку й статі кинуто було до в’язниць та інтернаційних таборів. Всі визначніші українські громадські діячі – депутати парламенту, професори університету й середніх шкіл, учителі, адвокати, нотаріуси, лікарі, інженери, священники, ченці, різні урядовці, жінки, дівчата, діти, старики, були посаджені за грати.

Польські вояки не лише грабували, а свідомо люто мучили мирне населення: катували при обшуках, арештах, і просто при випадкових зустрічах, розстрілювали без жодного суду. Так, у Солотвині, в лісі, біля села Прислопи, застрелив польський командант Підвисоцький, 10-го червня 1919 по дорозі на допит 66-літнього члена українського уряду, державного секретаря (міністра) земельних справ і колишнього австрійського радника двору, інженера Михайла Мартинця. Злочинець хвалився опісля, що застрелив власною рукою “гайдамацького міністра”.

22-го травня 1919 у Стрию польські вояки заарештували священика Остапа Нижанківського, українського композитора й заступника повітового маршалка, вивели в поле, звеліли стати на коліна, сказали “молись, попе” і застрелили, а тіло покинули в полі. У Хворосткові замордували поляки 19-літню вагітну жінку українського офіцера Р.Максимчука.

Польська військова влада зорганізували все цивільне польське населення міст і сіл Галичини без огляду на вік і стать у бойові організації і роздали їм зброю та боєприпаси. Їх головним завданням було нещадно тероризувати українське цивільне населення. Головною рисою тих організацій був безмежний шовінізм і бажання дошкулити українцям. Вони проводили обшуки, арешти, просто грабунки і, ясна річ, доноси.

Не тільки вояки й цивільні, але й духовні мучили українців. В Коломиї польський священник (катехит) Клюс стріляв в українців і заохочував підлітків-поляків, щоб стріляли також.

Згідно «Крівавої книги», впродовж 1918 – 19 років військовослужбовці польської армії без слідства й суду вбили в найбрутальніший спосіб 2-х війтів, 7 священиків, 11 цивільних інтелігентів, 117 полонених в 38 місцях, 154 селян в 45 селах, 31 жінок, 21 дітей. Всього: у 86 місцях 355 осіб мирного населення. Це тільки тих, що зафіксовано, а скільки їх було не зафіксовано?

У таборах полонених та інтернованих українців винищували голодом, холодом, невимовно тяжкими гігієнічними умовами й хворобами. Це були справжні табори смерті. Як свідчать джерела, у таборі Домб’є протягом 1919 року кожного дня вмирало 30 – 40 військовополонених, в Бресті й Пикуличах по 50, в Стшалкові − від 50 до 100.

Варшавський «Роботнік», орган Польської соціалістичної партії (№ 339 від 16.10.1919 р.) опублікував статтю «Табори полонених», в якій читаємо: «Табір для полонених в Берестю Литовськім — це гидь, це ганьба для Польської держави… Два місяці тому з табору, що налічував близько 6000 полонених, виносили кождого дня 50 – 100 трупів… Умови перебування українців можуть довести до розпачу… Ці умови в поєднанні з голодуванням  і пошесними хворобами витворили з табору полонених табір трупів…»

Є підстави стверджувати, що польська сторона застосувала проти УГА бактеріологічну зброю. Із Щоденника УГА виходить, що епідемія тифу серед особового складу УГА розпочалася восени 1919 році на ділянці фронту, де ІІ-й корпус і группа СС-ів, що наступали на захоплений росіянами Коростень, мала зі свого лівого боку «дружні» вже, начебто, польські дивізії генерала Юзефа Галлера. У другій половині листопада ІІ-й корпус мав уже 110 хворих офіцерів і 3900 хворих на тиф рядових стрільців. Оскільки уряд Франції, симпатизуючи російському шовіністу Денікіну,  заблокував постачання ліків до воюючої з російськими більшовиками Української Народної Республіки, зупинити епідемію не вдавалося. Головний лікар УГА д-р Бурачинський у своєму звіті  зазначав: «Наша армія вже не схожа на військо, це вже й не лікарня, а мандруючий склад трупів».

Пошуки в Архіві Бактеріологічного інституту Пастера в Парижі в 40-х роках виявили документи судового слідства, з яких випливає, що навесні 1919 року звідти хтось викрав пляшки з тифозною сивороткою. Через слідство проходив поляк Воскресенскі*.

 

*Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. -К.: Укр. Письменник, 1994. с. 314.

 

У свою чергу поведінку польських “партнерів” під час відомого польсько-українського походу 1920 року на Київ описав ад’ютант Симона Петлюри осавул Олександр Доценко в “Літописі Української Революції”: “Рівного, де перебувала Ставка (українська), Штаб групи, український уряд, тепер уже не впізнати; повно польських військових, жандармів, поліції; вивіски перемальовані на польські, скрізь чути польську мову. Поляки це зробили так, бо вважали, що там, де вони – все їхнє.

“Розповідали про нечувані речі про утиски поляків над українцями – цивільними й військовими; про розстріли й вішання в районі Шепетівки контррозвідкою 13 польської дивізії, в складі якої було багато колишніх російських старшин”.

А наприкінці листопада 1919 року начальник Польської держави соціаліст Юзеф Пілсудський, щоб не допустити падіння більшовиків, за посередництвом свого доброго знайомого часів “революційної” діяльності Юліуша Мархлєвського уклав таємну угоду про припинення вогню з урядом Лєніна.  Що дало останньому скерувати всі свої сили проти українців.

Так спільними зусиллями Польщі й Росії за політичного і воєнного сприяння “ліберального” Заходу були знищені Західно-Українська Народна Республіка й Українська Народна Республіка. Етнічна територія українського народу була поділена між сусідами, а українці, позбавлені захисту власної держави зазнали нових хвиль терору іноземних окупантів.

 

«Пацифікація» («умиротворення») Галичини

польськими “миротворцями”

 

Протягом другої половини літа й осені 1930 року в Галичині відбулася збройна операція польської влади під назвою «пацифікація» («умиротворення»). Її здійснено силами поліції, а також Війська Польського. Особливу жорстокість до українців проявили військовослужбовці Бригади кресової кавалерії (Kresowa Brygada Kawalerii), зокрема 6-го полку кінних стрільців (6 Pułk Strzelców Konnych im. Hetmana Wielkiego Koronnego Stanisława Żółkiewskiego) з її складу, а також 14 полку уланів язловецьких (14 Pułk Ułanów Jazłowieckich).

Брутальні обшуки, побиття людей, розгроми українських культурно-освітніх та господарських установ відбулися в кожному селі. Руйновано українські школи, бібліотеки, читальні «Просвіти», кооперативні крамниці, грабовано і нищено кооперативний крам, обпаскуджено могили українських вояків, пам’ятники Т.Шевченку. За складеними заздалегідь списками польські військові й поліцаї затримували сільських активістів, зокрема: учителя, священика, керівника кооперативу, господаря читальні та інших. Тих людей заганяли в стодолу, роздягали догола, клали на землю і били товстими палицями від ціпів до непритомності. Тоді на них виливали холодної води і били далі. Часто жертви діставали по 200 і 300 ударів. Побитих, скривавлених і непритомних кидали у льох, де вони лежали 24 години без води і догляду за ранами. Їм відмовляли у медичній допомозі.

Меморандум Народної Української Ради до Ліги Націй (попередниці ООН) від 10-го січня 1931 року поіменно перелічує понад 350 сіл, через які перейшла карна експедиція; називає 212 пограбованих, зруйнованих і знищених кооперативних крамниць, які розбивалися бомбами, багнетами і т.п.; 69 зруйнованих і знищених культурно-освітніх установ; 12 пошкоджених шкіл; понад 40 сільських громад, де незаконно реквізовано майно громадян; 1357 дорослих чоловіків, жінок, найбільш національно свідомих, громадських працівників, членів кооперативних товариств, Просвіт, читалень, а також учителів, яких в той чи інший спосіб бито нагаями, прикладами, шаблями, палицями (навіть до 500 ударів), інколи по кілька разів: 93 дітей від 6 до 16 літ, серед яких чимало учнів українських шкіл, яких також бито палицями, нагаями і прикладами; поіменно перелічує осіб, над якими переводилися нелюдські знущання.

Зроблена пізніше статистика на основі згаданого меморандуму й інших джерел приблизно показує розмір насильства польської «цивілізації»: 441 «пацифікованих» («умиротворених») сіл, 427 зруйнованих українських кооперативів, бібліотек, шкіл й інших установ, понад тисячу розграбованих селянських господарств, 2340 важко побитих селян, 27 вбитих або померлих від ран.

Описи «пацифікації» видано українською, французькою і англійською мовами. Найбільш детальні – «На вічну ганьбу Польщі» і «Polish Atrocities in Ukraine» (1931).

 

 

Участь поляків та Польщі в геноциді українців,

організованому та здійсненому Росією, Угорщиною

та міжнародним злочинним Інтернаціоналом

 

У Наддніпрянській Україні чимало поляків займало високі посади в органах т.зв. «совєтської» влади, у Червоній Армії і ЧеКа-ГПУ-НКВД-КГБ і брали участь у знищенні незалежності України. Так, у 1920 році Москва прислала до України (до «самостійної» УССР) голову ЧеКа поляка Фелікса Дзєржінского. Він власне й провів криваву чистку і «пацифікацію» серед місцевого національно-самостійницького руху.

Поляки, як «перший народ України» в роки «совєтської» окупації очолювали в Україні багато обласних і центральних органів компартії. У найтрагічніші роки губернатором України, генсеком КП(б)У був присланий із Москви поляк Станіслав Косіор, родом із Мазовії. То він із своїм партійним побратимом росіянином Павлом Постишевим організував і проводив Голодомор і розстріли української інтелігенції з роках 1928 – 1933. Ми не думаємо звинувачувати у цьому польський народ, але факти говорять самі за себе і втекти від них не можна.

Ми раді, що полякам за допомогою українського війська вдалось у 1920 році уникнути «щасливого життя», яке йому готовили Дзєржінскі з Косіорами, але не можемо забути злочини, вчинені ними нашому народові.

Геноцид українців Польща продовжила навесні 1939 року в Карпатській Україні. Зробила це спільно з Угорщиною. Адже обидві держави  займали вороже становище щодо прагнення українців до свободи й незалежності.

18 березня 1939 року польський консул у Братиславі Мєчислав Халупчинський доносив у Варшаву: “…ознайомившись з ситуацією, вважаю за потрібне порекомендувати Угорщині провести блискавичну деукраїнізацію Підкарпатської Русі без надання розголосу цій акції.

“Чистка” повинна здійснюватися під видом звільнення краю від комуністичного елементу. Поняття “українець” повинно бути заборонене секретним циркуляром, щоби запобігти публічності цієї справи”*.

 

*Пагіря О. Польські воєнні злочини у Карпатській Україні. //Історична правда, 19 жовтня 2017 р. https://www.istpravda.com.ua/articles/2017/10/19/151175/

 

Польська сторона не обмежилася лише рекомендаціями своєму угорському партнеру. Інспектор польської армії генерал Казімєж Фабриці у донесенні Головному штабу Війська Польського від 17 березня 1939 року написав: “В ході знищення угорцями активних українських елементів очікується втеча цих останніх через кордон. Головним завданням стане їхня ліквідація”. І це були не просто слова.

За даними усних свідчень, зібраних українськими істориками та краєзнавцями в роки незалежності, 17 березня 1939 року полонених карпатських січовиків-галичан під угорським військовим конвоєм у складі 7–8 колон по 70–80 чоловік було відправлено із табору у Кривій та тюрми у Тячеві до Верецького перевалу.

Спочатку їх розмістили у казармах, а наступного дня передали польським прикордонникам. Польські прикордонники у двох місцях за 1,5–2 км від лінії кордону над селами Верб’яж та Нова Ростока та між Петросовцею, Жупанами й Лазами розстріляли близько 500–600 галичан-січовиків.

Ще одну групу січовиків розстріляли праворуч від перевалу з боку Глухівського верху та поблизу Глибокої долини. 21 квітня 1939 року на Ужоцькому перевалі польські військові, за українськими мемуарними джерелами, розстріляли близько полонених 60 січовиків, переданих їм угорцями. І мемуарних джерел також відомо, що інша група галичан (30-43 чол.) була розстріляна польськими прикордонниками та угорськими солдатами, жандармами і терористами на Татарському (Яблунецькому) перевалі поблизу Ясіня 23 березня 1939 року.

Розстріли на трьох карпатських перевалах (Верецькому, Татарському та Ужоцькому) українських військовополонених, переданих угорцями польським військовикам, були воєнними злочинами і здійснювалися з нехтуванням обов’язкових для дотримання ними вимог IV-ї  Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі і додатку до неї, а саме Положення про закони і звичаї війни на суходолі, та Женевської конвенцій про права військовополонених 1929 року.

 

Польський терор проти українців у роки ІІ Світової війни

 

Коли 1 вересня 1939 року вибухнула польсько-німецька війна, уряд Польщі, знову нехтуючи міжнародним правом, яке забороняє насильну мобілізацію до армії держави-окупанта мешканців окупованих територій, погнав на польсько-німецький фронт тисячі українців. За деякими оцінками,  в польській армії під час війни було не менш як 150 тис. українців. Серед загиблих польських солдатів 1939 року українці становили 22%, хоч українське населення становило лише 14%. У польській армії генерала В.Андерса було 6000 українців, які боролись з німцями на Західному фронті, зокрема брали участь у відомій битві з німцями під Монте-Кассіно в Італії.

Восени 1939 року до німецького полону потрапило близько 60 000 українців-солдатів Війська Польського, а до російського – 20 тисяч. У російському полоні загинув Головний православний капелан Війська Польського Семен Федоренко. Його сини також були солдатами польської армії і всі загинули: Олександр – льотчик, загинув, захищаючи небо Англії, і Орест – в рядах Армії Крайової під час Варшавського повстання 1944 року. Про ці факти сьогодні з Польщі не знайдете ніде згадки ані в підручниках для польських шкіл, ані в пресі*.

 

*Семенюк С. Чому були польсько-українські війни і хто їх розпочав.

http://nashedilo.blogspot.com/2016/06/blog-post_14.html

 

Німецько-польську війну 1939 року поляки програли. Польський уряд опинився в еміграції. Відповідно до його ухвали від 8 листопада 1939 року на окупованій німцями і росіянами території була створена підпільна польська Армія Крайова (АК). Однак АК та інші польські бойові організації і групи замість того, щоб воювати з німцями, кинулись винищувати безборонне українське населення як власноруч, так і руками німецьких карателів, яких провокували на репресії проти українців відповідними способами.

Так, у 1942 році на вимогу Москви і за наказом із Лондона, АК проводила на українських землях (Волинь, Київщина (Дарниця), Одещина) диверсійно-саботажну акцію під кодовою назвою “Вахляж”.  За кожну успішно проведену поляками диверсію німці мстилися на мирному українському населенні й політичних в’язнях, зокрема членах ОУН. Тільки в м.Рівному в 1942 році німці розстріляли кількадесят тисяч людей, у тому числі й усіх політичних українських в’язнів. Передбачаючи наслідки диверсії і саботажу, в інструкції «Вахляжу» заборонялось проведення їх в місцевостях, заселених поляками. Еміграційний польський уряд наказав своєму підпіллю “Ощендзаць зємє польскі!” Тобто, антинімецькі диверсії здійснювали поляки, а німці розстрілювали за них – українців.

Нищилось українське населення німецькими руками на догоду Москві, яка такими брудними методами намагалася не допустити до українсько-німецького зближення зразка 1917 — 1918 років. Саме з цією метою російські спецслужби і створювали на окупованій німцями території України партизанські загони. І саме це було їх головним завданням, а не завдавання втрат німецьким військам, що було, насправді, другорядним.

Тому від самого початку свого існування польське збройне підпілля на українських землях співпрацювало з російськими партизанами і творило спільні осередки-бази в польських ветеранських колоніях на Волині. Проросійські партизанські загони АК на Волині, як то Собєсяка, Сатановського й інші, грабували українське населення,  нападали на українські села, провокували німців на репресії щодо корінних мешканців. Правда, не всі поляки були винні з цьому, але факти залишаються фактами: йшлося про «звільнення “південно-східних кресуф” краю від української присутності». І робилось це всілякими способами. Наприклад, арештований 1941 року командир Львівської Округи ЗВЗ плк. В.Млотковський «Млот» погодився на співпрацю з НКВД в поборюванні, між іншим, українського національно-визвольного руху й отримав за це свободу. Зрештою, це не єдиний випадок польсько-російського, чи польсько-німецького «союзу» в боротьбі з українцями.

Мали поляки для цього можливості, бо в німецькій окупаційній адміністрації в Україні, а на Волині зокрема, з силу політичних обставин, було повно службовців польської національності: агрономи, фармацевти, лісничі, перекладачі, залізничники, лікарі, парамілітарні й будівельні відділи тощо. Унаслідок цієї закулісної польсько-німецько-російської співпраці горіли українські села і містечка вже у 1941 і 1942 роках, а в 1943 році польські загони спалили на Волині десятки й сотні місцевостей і то там, де зовсім не було УПА (тобто там, де безкарно можна було це робити), як наприклад у Сенківечівському районі чи Острожецькому.

Ганебна справа не обмежилася Волинню. Винищення поляками українців на землях, що безпосередньо межували з етнічною польською територією (на захід від річок Буг і Сян), розпочалося не в 1943 році, а в квітні 1940 року з вбивства поляками священика Мирослава Щирби. Із 1940-го по 1943 рік тут було вбито понад 2 тисячі українців, переважно української інтелігенції.

Від травня 1943 року до травня 1944 року польські підпільні формації на одній тільки Холмщині знищили 52 українських села. Про брутальність і розміри геноциду свідчить доля села Сагринь у Забужжі, в якому спалено 260 господарств і вбито близько 700 дітей, жінок і стариків. Із серпня-вересня 1943 року польський терор поширився далі на схід у Галичину та Волинь.

Поки тут була українська міліція, організована, до речі, без дозволу німців, збройного конфлікту з поляками на Волині не було. Та коли внаслідок німецьких арештів і розстрілів українці з місцевого самоврядування та української міліції на початку 1943 року пішли зі зброєю в ліс, поляки швидко скористалися цим вакуумом і заполонили органи місцевої влади, рейхскомісаріату, поліції та жандармерії. Перше, що вони зробили – це скерували німецький репресивний апарат проти українського патріотичного села Волині.

Так, згідно з документами Рівненського державного архіву в окупаційних установах навколо Рівного абсолютну більшість складали поляки. У німецькій допоміжній поліції поляки складали тотальну більшість (11 тисяч чоловік), шуцманшафт-батальйони – 1500 чоловік. А ще, не забуваймо, 7 тисяч поляків у спецзагонах НКВД, які називались “червоні партизани” (таких польських загонів на Волині було 15). А ще 80 відсотків поляків у складі “істрєбітєльних батальйонів” НКВД. І всі ці польські формування кинулися на українські села, розпочавши з 17 березня 1943 року застосовувати принцип колективної відповідальності по відношенню до мирного українського населення (село Ремель – 615 жертв).

Постраждали не тільки українці. На Волині крім польських колоній були колонії чеські. Чехи сприяли українському національно-визвольному рухові. Навіть була ініціятива від чехів з с.Малина (нинішнього Малинівського району Рівненської області) створити чеський відділ ОУН. Прихильне ставлення чехів до українців не подобалося полякам. Вони погрожували їм за це помстою. І здійснили її, коли сталася нагода. У липні 1943 р. партизани Мєдвєдєва*  пограбували вночі млин в с.Малин, забравши звідти борошно, на яке претендували й німці. І це стало приводом відплатної акції німців, але не щодо червоних партизанів, а мешканців села. Каральний німецький відділ з Луцька, зміцнений польським парамілітарним батальйоном, 13 липня 1943 року оточив село, зігнав людей до дерев’яної церкви і клуні і живцем спалив, не даючи нікому втекти У цьому пеклі загинуло біля вісімсот людей, – чоловіків, жінок, дітей, серед них і лікар єврей з дружиною полькою і двома малими синами. На захист села виступили члени місцевої боївки ОУН на чолі з районовим ОУН “Лисим” і всі загинули в нерівному бою.

 

*Медведев Дмитрий Николаевич – командир партизанских разведывательно-диверсионных отрядов «Митя», «Победители», действовавших на территории Смоленской, Орловской, Могилёвской, Ровенской и Львовской областей, полковник.

Отец – русский, мать — еврейка.

Родился в местечке Бежица Брянского уезда Орловской губернии.

С 1918 в Рабоче-Крестьянской Красной Армии.

С мая 1920 в органах ВЧК-ОГПУ-НКВД-МВД.

https://jewish-memorial.narod.ru/Medvedev.htm

 

Протягом 4 місяців після згаданих вище подій українці стали перед вибором: зазнати повного фізичного знищення або вчинити збройний опір своєму історичному ворогу. Після безрезультатних переговорів і попереджень УПА полякам українці 11 липня підняли антипольське повстання. Бо, як стало відомо з перехоплених УПА документів, польське підпілля призначило на 15 липня 1943 року масову різню українців. Реалізувати свій задум поляки не встигли. Довелося рятуватися самим втечею до Польщі. Однак зробили це не всі, оскільки польський емігрантський уряд в Лондоні дав наказ місцевим полякам не покидати Волинь на вимогу УПА, бо “…без польського населення Польща назавжди втратить Волинь”. Тобто, політики у своїх вчинках керувалися не турботою про життя людей, а лише власними геополітичними амбіціями.

АК намагалася оволодіти і територією Львівщини. Військове командування польського опору розробило план воєнної операції (так звана акція “Буря”), згідно з яким перед приходом у Західну Україну Червоної Армії на всій території Галичини мала бути відновлена польська влада. У цьому польському плані українців розглядали як ворогів, приречених на знищення.

Зокрема, щоб забезпечити безперешкодне перекидання під Львів сил АК з Польщі і захопити Львів перед вступом до міста Червоної Армії, вирішено було створити вільний від українців “коридор” з Польщі до Львова. Для того командування АК зосередило в Білгорайських лісах і на Холмщині 15 тисяч війська. Польським боївкам допомагали польські колоністи, зорганізовані німцями у допоміжну поліцію і радянські партизани, для яких, після угоди між Москвою і польським еміграційним урядом, поляки стали союзниками.

Зимою 1943 – 1944 року вони розпочали реалізацію задуму знищення на ділянці планованого “коридору” українських сіл. Тому Головна Команда УПА весною 1944 року створює окремий фронт на відтинку Любачів – Рава-Руська – Грубешів. Протягом березня-липня 1944 року сотні і курені УПА провели численні успішні бої проти переважаючих сил АК, німців та російських партизанів і перешкодили польським загарбникам здійснити їх дикі задуми.

 

Як виглядав насправді “обмін населенням”

між Росією та Польщею

 

Польський еміграційний уряд постійно дратував Москву дипломатичними демаршами, вимагаючи східних кордонів 1939 року для майбутньої, відновленої Речі Посполитої. Тому Кремль створив власний маріонетковий уряд Польщі. 9 вересня 1944 року між урядом УРСР і польським Комітетом Національного Визволення було підписано угоду про “взаємний обмін” населенням. Тобто, українців мали виселити із крайніх західних етнічних українських земель до УРСР, а польські колоністи мали виїхати з України до себе додому. Отакий, начебто, “обмін”!

Українці покидати рідну землю не хотіли. Тоді “партнери” застосували проти них силу, У квітні 1945 року Лемківщиною прокотилася хвиля арештів інтелігенції, священників та свідоміших селян. Метою акції було деморалізувати селянські маси, позбавити провідної верстви. Також посилився керований терор місцевих поляків проти мешканців українських сіл. Терор підтримувала міліція та органи безпеки. А влітку 1945 р. польський Тимчасовий Уряд Національної Єдності вислав на Лемківщину та в інші райони проживання українців регулярні війська. “Добровільне” переселення набуло такого вигляду: рано-вранці село займало польське військо і солдати починали відганяти жителів з їхніх хат. “За 20 мінут жеби вас тутай нє било! Хцеш, кабанє, України? Там ю маш, на всходзє, Україне. Марш з зємі польскєй!”

Із Перемишльщини тоді було виселено 70% мешканців. При тому 49 українців вбито, 357 осіб заарештовано, зґвалтовано 15 дівчат, важко поранено 15 чоловіків, спалено 290 господарств.

Найвідомішим зразком дій польського війська проти українського населення Лемківщини був п’ятиразовий напад на село Завадка Мороховська на Сяноччині. Перший раз карателі вдерлися в село 24 січня 1946 року. При тому було вбито кількох місцевих жителів. Але поява відділу УПА змусила солдатів до втечі. Проте 25 січня в більшій кількості поляки повернулися і того разу вбили близько 70 осіб, в т. числі жінок і дітей. До 30 квітня 1946 року Завадка Мороховська зазнала ще трьох облав, у результаті яких село було спалене, а ще 73 жителів військо забрало з собою. Взяті в полон упівцями польські солдата зізналися, що всі частини польського війська, які оперували на Сяніччині, отримали наказ нещадно грабувати українців, виводити їх на переселенні пункти, а непокірних, чи втікачів негайно розстрілювати. У такий спосіб протягом 1944 – 1946 років до УРСР було вивезено понад 480 тисяч етнічних українців.

Світ знає про трагедію чеського села Лідіце, про іспанську Герніку. А от про долю Завадки Мороховської, Сагрині й десятків їм подібних не знає.

 

 

28 квітня 1947 року польський уряд розпочав військову акцію під кодовою назвою “Вісла” з метою примусового виселення решти українців з їх етнічних земель на західні і північні землі. Це був черговий етап так званого “зміцнення польськості” держави. Розміщення депортованих у північно-західних районах Польщі здійснювалося за продуманим планом. Він полягав у тому, щоб українські сім’ї розпорошити між поляками на якнайбільшому просторі з тим, щоб швидко асимілювати. Тому лемків розселили по кілька сімей на одне польське село на території 45 повітів. Сім’ї підозрілих у співпраці з УПА селили одинцем.

Тяжкі були економічні умови депортованих. Будинки і господарства, в які їх селили, були на 60-70% зруйновані; земля лежала перелогом; не вистачало насіння, реманенту. Місцева влада не допомагала. Навпаки, вона свідомо й організовано плекала ворожість до українців серед навколишніх поляків.

Щоб позбавити українську громаду потенційних керівників протесту проти незаконних дій польського уряду, завдано жорстокого удару по інтелігенції. Для “підозрілих українців” рішенням керівництва Польщі у квітні 1947 р. створено концентраційний табір в Явожно на базі філії колишнього німецького концтабору Освєнцім. Через концтабір пройшло 3936 в’язнів-українців, в тому числі 823 жінки і кілька десятків дітей, 22 греко-католицькі священики і 5 православних, вчителі, лікарі. Всіх їх катовано, морено голодом і непосильною працею. У результаті нелюдського, брутального поводження загинуло близько 200 в’язнів.

 

Поляки — українці. Хто кому винен.

Український рахунок.

 

Наполегливі намагання польської сторони прищепити українцям почуття провини за щось там таке, чого насправді не було, змушує пригадати відомий вислів китайського мудреця Конфуція: «Остерігайтеся тих, хто хоче прищепити вам почуття провини, бо вони прагнуть влади над вами!»

У наших історичних споминах польська влада над українцями характеризується виключно як злочинна. І не безпідставно. Ось так може виглядати короткий перелік злочинів Польщі щодо українського народу в ХХ ст.

Отже:

 

1. Збройна агресія проти Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) у 1918 – 1919 роках. Протиправна анексія території ЗУНР, яка включала українські етнічні землі та на якій польське населення було прийшлим і становило меншість. Порушення права українського народу на самовизначення та утворення власної національної держави на своїх етнічних землях.
2. Воєнні злочини військовослужбовців польської армії та цивільної окупаційної адміністрації в ході польсько-української війни 1918 – 1919 років.
3. Використання скрутного воєнно-політичного становища Української Народної Республіки (УНР) та нав’язування їй нерівноправного Варшавського договору, за яким Україна втрачала на користь Польщі Галичину та обмежувалася частиною Правобережжя Дніпра.
4. Воєнні злочини польської експедиційної армії щодо цивільного українського населення під час польсько-російської війни 1920 року.
5. Порушення міжнародного права договорів та укладення з Радянською Росією в листопаді 1920 року сепаратного перемир’я, в результаті чого армія УНР була змушена покинути територію України.
6. Сепаратний Ризький мирний договір 1921 року з Радянською Росією. Незаконний поділ території УНР між Польщею та Росією.
7. Невиконання договірних умов включення Галичини до складу Польщі, визначених Радою Послів Антанти 1923 року. Недотримання зобов’язання надати українцям Галичини широку культурно-освітню автономію.
8. Державний терор проти українського національно-визвольного руху в 1920 – 1939 роках у Західній Україні.
9. Протиправна військова колонізація Польщею території Західної України.
10. Військово-поліцейська операція проти цивільного населення Галичини («пацифікація») 1930-го року.
11. Знищення українських православних церков на Холмщині у 30-х роках ХХ ст.
12. Незаконне, без судових рішень, скерування українських політичних та громадських діячів до концтабору Береза Картузька, створеного розпорядженням Президента Польщі у 1934 році з метою фізичного і психічного знищення української політичної опозиції польському окупаційному режиму в Західній Україні.
13. Диверсійно-підривна діяльність польських спецслужб на території Карпатської України в 1938 – 1939 роках (операція «Лом») і воєнні злочини польських військовиків щодо полонених воїнів “Карпатської Січі”.
14. Терор урядового польського збройного підпілля проти цивільного українського населення Західної України в роки ІІ Світової війни.
15. Збройна протидія національно-визвольній боротьбі Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії.
16. Незаконна депортація українців з етнічних українських земель до СРСР (так званий «обмін населенням»), а також на західні й північні землі Польщі (акція «Вісла»).
17. Терор влади ПНР проти цивільного населення українських земель, які відійшли до Польщі внаслідок післявоєнних російсько-польських домовленостей, знищення патріотичної української інтелігенції в колишньому філіалі гітлерівського «Освєнціма» концтаборі «Явожно».
18. Протиправне привласнення владою ПНР приватного, громадського та церковного майна українців тих земель, які відійшли до Польщі внаслідок російсько-польських домовленостей.
19. Незаконна ліквідація на території ПНР Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ). Політичні репресії проти духовенства УГКЦ.
20. Незаконне привласнення західних етнічних територій України (20 тис. км²) на підставі післявоєнних угод Польщі з Росією про поділ Східної Пруссії.
21. Асиміляція українців Польщі.
22. Перманентна наклепницька інформаційна кампанія проти борців за незалежність України.

 

 

Із огляду на вищесказане, у 2014 році я запропонував Верховній Раді України прийняти постанову такого змісту:

Проект

ПОСТАНОВА

Верховної Ради України

 

Про геноцид українців у Другій Речі Посполитій,

Польській Республіці та Польській Народній Республіці

 

В ім’я історичної справедливості Верховна Рада України постановляє:

 

1. Визнати політику Другої Речі Посполитої, Польської Республіки та Польської Народної Республіки щодо етнічних українців на окупованих та анексованих Польщею українських етнічних землях геноцидом.
2. Постанова набирає чинності з дня, наступного за днем її опублікування.

 

Голова Верховної Ради України

 

Однак проект постанови так і не був реалізований. Але чому? Можливо, відповідь слід шукати в матеріалах засідання Сейму РП №22 від 06.07.2016 р.  Тоді депутат (poseł)  Пьотр Згожельскі (Piotr Zgorzelski) від імені спільноти “кресов’яків” висловив обурення з приводу того, що польський парламент  не проголосив 11 липня Днем геноциду поляків на Волині. На його думку це сталося після того, як спікер Сейму Кухцінський (Kuchciński) зустрівся в Трускавці з народним депутатом Юрієм Шухевичем і запевнив його, що польський сейм не прийматиме постанову про визнання подій на Волині “геноцидом поляків”.*

 

*https://www.sejm.gov.pl/Sejm8.nsf/wypowiedz.xsp?

 

Тобто, українська сторона, ігноруючи гіркий історичний досвід предків у сфері польсько-українських відносин, повірила польському політикові й не  прийняла відповідної власної постанови. А Польський Сейм, на відміну від Верховної Ради України, свою резолюцію прийняв. Попри брехливі запевняння своїх представників. Та ще й охарактеризував (безпідставно) волинські події “геноцидом, здійсненим українськими націоналістами щодо поляків”.

Дивну, м’яко кажучи, позицію зайняли й окремі члени українського політикуму. У зв’язку з цим член правління Європейської федерації шахів, оглядач та аналітик з міжнародних і національних питань Адріан Михальчишин пише: “Наша Рада хотіла прийняти аналогічну резолюцію про визнання (геноцидом — авт.) “Акції “Вісла” та вбивства українців на Підляшші та Засянні.

Ба більше, у час, коли українські воїни, зокрема й члени ОУН, проливали свою кров у боях з російськими агресорами, закриваючи своїми тілами Європу від російських варварів, 11 липня 2023 року Сейм Польщі  ухвалив чергову резолюцію про волинські події, заявивши, що польсько-українське примирення повинно включати (з боку української сторони, звісно) «визнання провини і вшанування пам’яті жертв». Юрій Шухевич назвав цей вчинок польської сторони “оголошенням Україні гібридної війни”. У розмові з польськими журналістами він сказав: “Зараз, коли ми ведемо війну з Москвою, ви, як завжди, встромляєте нам ніж в спину. Товариші мого батька з УПА часто розповідали мені, що коли вони боролися з совітами чи німцями, то Армія Крайова тільки й чекала нагоди, аби вдарити їм в тил”.

Однак діяльність польської сторони не обмежилася тільки паперовими резолюціями. Так, др. Лукаш Адамскі (Łukasz Adamski), заступник директора Центру діалогу ім. Юліуша Мєрошевскєго, державної установи,  підконтрольної Міністерству культури та національної спадщини Республіки Польща, коментуючи на українському телебаченні блокування польською стороною транзиту зерна з України до Євросоюзу (т.зв. “протести польських фермерів”), визнав, що “…діло не в зерні, а в ОУН, УПА та Р.Шухевичі!”*

 

*https://www.youtube.com/watch?v=GQiCqM0j990

 

Тобто: Українці! Визнайте національно-визвольну боротьбу українського народу злочином, покайтеся перед нами, поляками (за те, що ми, поляки, вас убивали, очевидно), оплатіть наші (вигадані нами) історичні кривди, а навзамін ми й далі будемо вашим милостивим «адвокатом в Євросоюзі» (якого ми, поляки, подоїли досхочу, а нині розглядаємося, на кому би ще попаразитувати. Може, на цьотці Москві? На газромівських рубліках? Згадаймо: “Rządowy dziennik wskazuje, że “Tusk jeszcze nie tak dawno otwarcie mówił o sobie jako o prawdziwym przyjacielu Rosji” https://tvn24.pl/swiat/tusk-jeszcze-nie-tak-dawno-otwarcie-mowil-o-sobie-jako-o-prawdziwym-przyjacielu-rosji-ra463843-ls3410951 принагідно задовольнивши (ясна річ, українським коштом) інтереси міжнародних (не українських фермерів) зернотрейдерів і свої також. Дивна якась ця постава, м’яко кажучи…. Чи примітивний бандитський шантаж?

 

Сергій Рудюк

 

P.S.

Коли версталася стаття, міністр оборони Польщі Владислав Косіняк-Камиш заявив, що Варшава не зможе погодитися на вступ України до ЄС доти, доки країни не завершать суперечки довкола подій на Волині у роки Другої світової війни. Як пише “Європейська правда”, про це він сказав в ефірі Polsat News.

https://www.eurointegration.com.ua/news/2024/07/24/7190798/

 

Міністр оборони Польщі вважає, що на тлі євроінтеграції України влада Польщі має “поставити ультиматум” офіційному Києву. Тобто, Владислав Косіняк-Камиш вимагає капітуляції української сторони в суперечці про т.зв. “важкі питання” історії українсько-польських відносин.

На це польське нахабство, слід відповісти, на мою думку, словами автора «Воєнної доктрини українських націоналістів», Верховного Команданта Збройних Сил Карпатської України (1939), полковника Михайла Колодзінського: “У словнику українського націоналіста немає слова “капітуляція!”

А свій ультиматум польський міністр нехай запхає собі… туди… зрозуміло, куди…