РОМАН КРАВЕЦЬ
20 жовтня 2022
Українська Правда
Війна – це не лише руйнування та смерті. Попри всю свою бридку суть, війна має властивість нагадувати, що це означає – бути людьми.
Коли поруч розриваються снаряди і життя близьких тобі людей може урватися будь-якої миті, такі речі як гідність, справедливість і героїзм перестають бути просто словами.
Саме тому війна – це також час, коли у простих людях непомітно проростають герої.
До різних людей цей героїзм приходить по-різному. Хтось іде добровольцем в ТрО, хтось рятує з окупації людей чи вивозить покинутих собак, хтось організовує волонтерські проєкти.
Для російськомовного харківського бізнесмена Всеволода Кожемяки, якого війна застала за катанням на лижах у Альпах, таким непомітним героїзмом було рішення штурмувати український кордон у зворотному напрямку. Він проривався у рідний йому Харків, навколо якого у ті лютневі дні поступово стискалось кільце російських військ.
З того часу багато чого змінилось: Кожемяко став командиром єдиного в Харкові добровольчого батальйону, змусив письменника Сергія Жадана вигадати назву для свого підрозділу, повністю перейшов на українську мову в сім’ї та в армії і навіть відзначився зі своїми бійцями під час гучного контрнаступу ЗСУ на Харківщині на початку осені.
Про все це, а також про страшну загрозу непокараного колабораціонізму, про різницю між бізнесом і війною, про політику та просте життя Харкова часів великої війни “Українська правда” й поговорила з командиром харківського добровольчого формування територіальної оборони “Хартія” Всеволодом Кожемяком.
“Коли орки відійшли з Київської області, я подумав: “Бл*, ми скоро переможемо, а я так і не створив свій підрозділ”
– Ви не військова людина, до повномасштабної війни входили до переліку найбагатших українців. Зазвичай бізнесмени або напряму допомагають ЗСУ фінансово, або створюють різні фонди для допомоги цивільним. Чому ви обрали третій варіант і берете участь у бойових завданнях?
– Насправді я думав над цим питанням (робить паузу). Я не міг би бути десь в іншому місці, мені потрібно бути в епіцентрі того, що відбувається.
Так, я не військова людина, а цивільна. Але з 2014 року багато дуже дізнався про війну, тренувався, вивчав військову теорію та практику.
Якщо ви подивитеся на людей, які воюють, багато з них не військові.
Розумієте, це про готовність українців взяти зброю в руки, щоб захищати Україну. Ви запитаєте, чи страшно, чи не страшно – звісно, що страшно. І в якісь моменти навіть дуже.
Але мої люди всі тут, розумієте? Ті, з ким я спілкувався. Ті, кому я допомагав, з ким будував якісь плани – вони або в Харкові працюють на перемогу в тилу, або зі зброєю в руках захищають країну.
Тому рішення моє було абсолютно природним.
Спочатку я займався логістикою, використовуючи свої бізнес-зв’язки – десь з пальним допоміг, друзі з великих компаній передавали їжу, одяг, інші речі, також в перші тижні евакуацією займалися.
Але мені цього було недостатньо.
Я не можу це пояснити – окрім пафосу, нічого не виходить (посміхається).
Якщо не будете засмучуватися пафосом, то скажу щиро: немає більшої честі, ніж знаходитися поруч із героями-захисниками. За перебування поруч із цими людьми є плата. Це ризик, який ми беремо на себе. Тому от я його прийняв і все.
– Як прийняли рішення про створення батальйону?
– У мене військової освіти немає, тому командиром бути не можу. Так, можу бути піхотинцем непоганим, ще кимось, пілотом дрону, наприклад.
Але я розумію, що можу організувати людей, створити якийсь організм і йти з ними в бій. Тому в армії в мене перспективи не було (сміється).
Що маю на увазі? На мене багато орієнтовано людей, які з тих чи інших причин або по здоров’ю, або по віку, або по якомусь упередженню не готові служити в регулярних військах. Але вони хочуть захищати Батьківщину зі зброєю в руках.
Країна дала нам таку можливість і честь робити це, прийнявши закон про національний спротив. І там є певні правила щодо добровольців. От ми по них пішли.
Як це все відбувалося? Я ж в 2014-2015 роках їздив з різними підрозділами на бойові завдання, скажімо так, нелегально. І я завжди пишався знайомством з командирами – захоплююся цими людьми і поважаю їхню роботу.
А після початку повномасштабної війни мені зателефонував мій товариш, який сам організував добровольчий підрозділ у Києві. І якось він мені скинув наказ про те, що його призначили командиром такого-то підрозділу.
Перше, що я відповів йому: “Я теж так хочу”. Друг згодом мені допомагав. Там алгоритм дій – це сім кіл пекла треба пройти, щоб всі документи оформити.
Декілька разів я отак кидав все і казав: “Та ну на*ер” (жестикулює). Але люди вже збиралися і казали: “Ну що? Що ми робимо?”.
Пам’ятаю, коли орки відійшли з Київської області, я подумав: “Бл*, ми скоро переможемо, а я так і не створив свій підрозділ” (сміється).
Але ми встигли, і підрозділ відбувся. Отака історія.
– Поясніть, у чому полягає різниця між тим, щоб керувати великою компанією і командувати батальйоном на війні?
– Ризики, звісно. Загалом процеси майже ті самі: організовувати, контролювати.
Тут же теж є і логістична складова, навчання, планування і так далі.
Сенс існування компанії зрозумілий – це отримання прибутку. Сенс існування військового підрозділу – це знищення ворога з ризиком для життя, а подекуди і за рахунок свого життя.
Це підвищує ризики максимально, робить атмосферу в колективі іншою, ніж в будь-якій комерційній компанії. Це братерство і геть зовсім інша атмосфера, коли особисті якості набагато частіше відходять на другий план.
І відповідальність, звісно. У командирів всіх ланок дуже велика відповідальність при плануванні будь-яких дій, операцій, при навчанні тощо.
Тобто на всі процеси це накладає присмак тягаря, бо ти розумієш, що на тобі відповідальність. Розумієте, ти фактично готуєш людей до дуже ризикованих речей і посилаєш їх туди. Тому, звісно, що командири повинні бути завжди поруч.
– Коли ви відправляєте людей на завдання, існує висока ймовірність того, що вони можуть не повернутися. Як ви переживаєте з цього приводу?
– От візьмемо Харків, початок березня.
Ти кажеш своєму побратиму: “Поїдь туди, забери тих, приїдь сюди, евакуюй або перевези ті речі, або сам їдь”. От ти в цьому випадку посилаєш людину на смерть чи ні? Хоча постійно надходять новини, що там розірвалося, там загинули люди, туди прилетіло, сюди прилетіло.
Це такий ризик постійний, і з ним спочатку було дуже важко. Хотілося все самому їхати забирати, перевозити, але це неможливо. Потім з цим якось звикаєш. Потім були завдання на передовій, коли “Хартія” тримала оборону на півночі Харківщини.
Але такого, як хлопці йшли і робили в Маріуполі або ще там в деяких інших найважчих місцях – це не мій рівень, таких повноважень у мене немає.
– У вас же були втрати, правильно? Як ви особисто це переживали?
– Про це не можна говорити (робить паузу). Хлопці, це дуже важко, це реально надзвичайно важкі речі. Але про них ми будемо говорити після перемоги.
– Як ми зрозуміли з ваших постів на Facebook, при контрнаступі на Харківщині “Хартія” разом із ЗСУ гнала ворога за межі українського кордону. У вас був досвід комунікації з військовополоненими росіянами?
– Ви коректно зрозуміли. У мене була комунікація з військовополоненими пару разів. Один був росіянин, а інший із “ЛНР”. Оцей з “ЛНР” взагалі був якимось тупим, вибачте. Наші хлопці луганця брали в полон самі, а росіянина взяла частина ЗСУ, з якою ми працювали.
Ми не заставляли їх співати гімн чи кричати “Слава Україні!”, тому що в цьому немає ніякого сенсу. Так само навіщо ставити питання: “Чому ти прийшов сюди?”. Йому наказ дали, і він прийшов, або заробити гроші планував – це зрозуміло.
Мої запитання були типу: “Що вам казали, як вам пояснювали, куди ви йдете?”.
Мені стан їхній дуже був цікавий.
Цікаво, що їм командири казали, що в Україні все буде легко. Вони на один-два тижні розраховували. В Харків думали заїхати в центр одразу на парад. Вони чекали, що їх тут будуть зустрічати з подякою.
І коли по них почали стріляти, вони офігіли. Це те, що вони розповідали мені. А далі їх передають спеціальним органам.
Стосовно полоненого з “ЛНР” – там інтелектуально дуже низький рівень був, там нема про що взагалі розмовляти.
Насправді з полоненими спілкуватися мені нецікаво. Тому що – от що вони тобі скажуть? Якщо якусь спеціальну інформацію, то на це є спецслужби. А пояснювати їм, що вони довбо**би – марна трата часу.
– Подейкують, що український контрнаступ на Харківщині багато в чому був такий успішний, тому що росіяни насправді не розуміють, за що вони воюють і не мають моральної мотивації. Ви погоджуєтеся з цією думкою?
– Ні, не так. Якщо ми говоримо про моральний і бойовий дух, то багато хто з них дійсно не розуміє, що вони тут роблять.
Різниця між нами і ними у тому, що у них вибір є, а у нас його немає. Ми б’ємося за своє і через це у нас мотивація дуже сильна.
Але успіх контрнаступу полягає у дуже крутому плануванні операції. Ми показали, що в нас не тільки є героїчні воїни і класні бригади, які можуть виконувати завдання, а що в нас є військовий інтелект. Круті полководці.
Контрнаступ на Харківщині був успішним за рахунок героїзму та інтелекту. Операція була нетривіальна, вони чекали нас в одному місці, а ми завдали удару з іншого.
Пам’ятаєте, що ми пішли на Балаклію, а там були “ЛНР”, СОБРи, тобто нерегулярні частини. А туди від нас пішли підготовлені класні хлопці, які прорвали їхню оборону. А потім, коли вони зрозуміли, що ми за спинами, то вони покидали все і почали тікати. Вони вдалися до втечі на Ізюмському, Куп’янському напрямку.
Ми були на півночі. Нам поставили завдання просуватися вперед і відтискати ворога. Далі вони швидко прийняли рішення про відхід, тому що почався ефект доміно. І так воно все сипалося.
Тобто це ситуація, коли лінії фронту немає, всередині там великі пустоти, коли заходиш. І пішла така маневрена війна, до якої ми детально готувалися.
Я дуже пишаюся не тільки нашими хлопцями, які виконали так круто задачу, а й нашими полководцями, які це все спланували. Знаєте, це як класний тренер: він планує гру, розподіляє ролі, а футболісти біжать і забивають голи і стають зірками. Вони майстерні, всі, але без тренера не грають в одну гру.
– Ви зараз говорите про командувача Сухопутних військ ЗСУ Сирського? Ви знайомі? Розкажіть про нього.
– Не буду це коментувати, бо неправильно буде. Але, звісно, зараз кажу про командування “Хортиця” під керівництвом Олександра Сирського. Звісно, що над плануванням працював його штаб, його команда.
І це було дуже важливо для наших хлопців, бо це перший раз, коли ми перейшли в наступ. У нас була така закореніла оборонна психологія, а йти в наступ – це ментально геть інше.
І дуже важливо, що цей досвід був позитивним, бо це надихає і надає сили.
“Я відчуваю ревність від місцевих політиків так, що ви навіть не уявляєте”
– У Харкові існує лише один добровольчий батальйон? Маю на увазі “Хартію”. Якщо не помиляюся, ви взагалі єдиний бізнесмен країни, який створив свій батальйон.
– Та він не мій, а ваш! (дратується) Щодо Харкова – так. А по бізнесменах – люди же воюють у складі різних частин ЗСУ та ТрО.
Я особисто не знайомий з ними, але чув, що різного рівня бізнесмени залучені. Це респект і уважуха.
– Чому, наприклад, ви маєте батальйон, а от харків’яни Аваков чи Добкін свого батальйону не мають?
– По-перше, Аваков і Добкін – це прізвища, які навіть не можуть стояти в одному реченні (сміється).
По-друге, не знаю, чому вони не мають. Мені здається, що Аваков є членом якогось батальйону, і він допомагав якось у Києві. До речі, нам теж щось передавав.
– Питання не про них, а про вас. Чому вам вдалося створити батальйон, а інші не можуть цього зробити?
– Чому не можуть? Можуть. Добровольчих підрозділів декілька десятків у Києві та декілька сотень в Україні. Але переважна більшість у районі “Мукачівського котла” (сміється).
Мабуть, з таких серйозних добровольчих підрозділів була “Карпатська Січ”, яка перейшла зараз до ЗСУ, або батальйон “Свобода”, які зараз у лавах НГУ.
Думаю, що наша дорога теж буде лежати в регулярні війська, тому що війна буде довгою і фінансувати це дуже важко в довгому періоді. Одна справа, коли історія на місяць-два. А коли вже скоро рік, то це важко.
Кожен вибирав форму, як допомагати армії, як долучитися до захисту країни. Головне, що люди допомагають.
А щодо Добкіна треба ж, щоб іще люди за тобою йшли на якісь речі. За Добкіним, мабуть, і пішли би люди, але не знаємо, де б той батальйон був, з якої сторони (сміється).
Якщо без жартів, то Добкін, наскільки мені відомо, намагався допомагати, навіть говорив про вступ у ТрО. Але, наскільки мені відомо, наші військові не сприйняли його кандидатуру.
Впевнений, що ту шкоду, яку наробив Добкін Україні за час своєї політичної кар’єри, неможливо стерти й забути, скільки не переодягайся в українську військову форму і не роби фоток на танчику.
– Ще один є батальйон, який дотичний до Харкова – це так званий батальйон Монако. Там є “боєць” Ігор Абрамович, без якого в політиці на місцевому рівні Харкова нічого не вирішується. Вас не дратує, що люди, які втекли за кордон, все одно дистанційно вирішують долю міста, за яке ви воюєте?
– До речі, посередники від імені Абрамовича запитували, щоб я прийняв його у батальйон в обмін на фінансування (посміхається).
Я б не хотів цю людину особливо якось коментувати, бо це не та фігура, про яку було б цікаво говорити. Я відмовився, а потім на “УП” вийшов сюжет про “батальйон Монако”.
Вважаю, що всі люди, які були дотичними до ОПЗЖ та інших проросійських партій, а зараз перефарбувалися і намагаються бути корисними владі, є причетними до російського вторгнення.
Бо орки прийшли сюди на їхніх плечах, на риториці, яку поширювали ці партії. Такі люди повинні бути не просто поза політикою, але й поза бізнесом в Україні. Їм на Україну плювати, це або прямі, або потенційні зрадники.
Ми всі повинні пам’ятати це. Тому мене дивує позиція деяких регіональних можновладців, які всерйоз вважають таких зрадників партнерами.
Там в Монако, до речі, не тільки той, кого ви назвали, але й багато інших “патріотичних” харків’ян. Кожен вибирає свій шлях. Вони обрали свій.