“Коли я називаю Андрея Шептицького святим, я не перебільшую”
На основі свідчень, які надали врятовані митрополитом Шептицьким люди, ми приходимо до висновку, що він справді був одним із Праведників народів світу. Більше 240 українських священиків ризикували своїм життям, переховуючи та надаючи допомогу євреям.
29 Липня 2022
Історична Правда
Тарас Гунчак
Андрей ШептицькийДля того, аби зрозуміти гуманістичну роль митрополита Андрея Шептицького в роки Другої світової війни, ми маємо розглянути її в історичному контексті. Адже, проблеми, з якими стикнувся харизматичний лідер Української Греко-Католицької церкви, кинули виклик його принципам та його можливості протистояти злочинним режимам комунізму та фашизму.
Комуністи, які підтримували політику атеїзму та диктатури, впровадили таку систему влади, яку до того ніколи не бачило населення Західної України. За короткий час радянської влади (з вересня 1939 до 22 червня 1941 рр.) тюрми заповнились невинними людьми, тисячі було вислано до Сибіру.
Коли німецька армія входила до Західної України, а Червона армія звідти відступала, виявилось, що тюрми були заповнені тілами молодих українців, вбитих НКВД. Настрої українців, під впливом стереотипів “жидо-комуніст”, або “жидо-більшовизм” (що виникли, через вагоме представництво євреїв в ешелонах радянської владної структури, зокрема в таємній поліції – ЧК, ГПУ та НКВД), підсилені нацистською політикою антисемітизму, вилились в деяких селищах та містах в акти насильства проти єврейського населення.
Таким чином трагедія українського народу перетворилась на трагедію народу єврейського.
За радянської влади у Львові зникло близько 20 000 українців, і 5000 було вбито у в’язницях. Родичі ув’язнених, які прийшли врятувати невинних жертв радянських репресій, знайшли лише мертві тіла. В цю скорботну хвилину “… насильно зібрали приблизно 1000 євреїв та доставили їх до в’язниці ГПУ [насправді НКВД], де був розташований Вермахт”.
Цих не винуватих ні в чому євреїв – винні скоріш за все пішли разом із Радянською армією – змусили винести тіла жертв комуністичних репресій, переважна більшість з яких була українцями.
Ereignismeldung [Рапорт про події] повідомляє, яку роль зіграли німці в масовому вбистві євреїв: “Гестапо зібрало та стратило близько 7000 євреїв в якості розправи за нелюдські звірства”. Подібні злочини проти єврейського народу були скоєні нацистами, інколи за участі українців і в інших містах Західної України.
Це була трагічна реальність для євреїв та українців.
На жаль, деякі автори не задовольняються похмурою та гарно задокументованою реальністю; вони додають до цієї трагічної історії безпідставні вигадки, які не мають будь-якого документального підтвердження. До таких вигадок належить історія про погроми, що відбувались зокрема у Львові, відомі як “Дні Петлюри”, в яких постраждали тисячі євреїв.
Як ми бачимо з цього короткого огляду, міф і реальність переплелись між собою, створивши підґрунтя трагедії.
Ця проблема була найкраще проаналізована Цві Гітельманом, який заявляв: “Найважливішою є вибіркова історична пам’ять, яка… стає основою для колективного міфу, що розвивається та трансформується протягом поколінь. Цей міф створює основу для стеротипічних образів, які народи створюють для себе та інших. Неісторичний факт формує ставлення народів один до одного, але інтерпретація факту…”.
Митрополит Шептицький, який спочатку вітав переможну німецьку армію і дякував їй за звільнення від комуністичної тиранії, невдовзі був приголомшений кривавими погромами та масовими стратами євреїв. Як проповідник моральності та толерантності, митрополит відчував, що домінуюче насилля та зневага принципів співіснування людей, поставить під сумнів самі засади соціальної етики.
Описуючи ситуацію щодо масових вбивств євреїв папі Пію ХІІ в 1941 р. [на сайті журналу “Ї” лист датується серпнем 1942-го] Шептицький писав: “Виглядає це так, ніби банда шаленців чи скажених вовків накинулася на наш нещасний нарід”.
В іншому листі, до кардинала Тіссерена в 1943 р. Шептицький писав: “Вся Волинь і частина Західної України переповнена бандами незвичних політичних фарбувань. Якісь банди польські, інші українські, а ще інші – комуністичні. Між ними трапляються
справжні злочинці, серед яких люди різних національностей – німці, євреї, українці та росіяни”.
Шептицький безумовно був глибоко стурбований через масові страти єврейського населення, в яких брали участь представники українського ополчення.
В лютому 1942-го митрополит Шептицький висловив свою занепокоєність з приводу геноциду єврейського народу та використання у цій злочинній діяльності української допоміжної поліції. У відповідь Гіммлер порадив митрополиту “не втручатись в справи, які його не стосуються”.
Німці помстились Шептицькому за лист, припинивши діяльність Української Національної ради, почесним головою якої був Шептицький. Це, однак, не зупинило митрополита від дій, направлених на порятунок життів. “В своєму душпастирському листі “Про християнське милосердя” (червень 1942 р.), він пов’язав християнський обов’язок братської любові з святістю людського життя… “.
Більш сильним виступом Шептицького на захист життя став душпастирський лист “Не убий”, в якому були засуджені різні форми вбивства та політики масового винищення. Послання, опубліковане в листопаді 1942-го, мало бути прочитане у всіх церквах, загрожувало вічною карою всім, “хто пролив безневину кров і зробив себе вигнанцями з людської спільноти через зневагу до людського життя”.
Крім душпастирських листів до вірян митрополит Шептицький вирішив використати адміністративну структуру Української Греко-Католицької церкви, аби врятувати стільки євреїв, скільки було можливо.
Варто зазначити, що порятунок євреїв в Україні був дуже небезпечною справою – покаранням для Judenbeguenstigung (“тих, хто любить євреїв”) була смертна кара. Але митрополит волів, аби монахи та монахині, священики та миряни, жили у відповідності із заповіддю Божою “Возлюби ближнього як самого себе”.
Найближчими соратниками Шептицького у підпільній роботі з порятунку євреїв були архімандрит монахів-студитів Климентій Шептицький, брат митрополита, мати-ігуменя Йосифа [Вітер], яка керувала всіма жіночими монастирями, та отець Марко Стек, який займався виготовленням фальшивих документів для євреїв та переправляв їх до монастирів.
За словами раввіна Давіда Кахане, якого врятував Шептицький, більше 240 українських священиків ризикували своїм життям, переховуючи та надаючи допомогу євреям. Крім 200 дітей, яких було сховано в монастирях, Шептицький переховував у своїй резиденції
15 євреїв, зокрема Курта Левіна, його брата Ісака Левіна та власне Кахане, який згодом став головним раввіном ізраїльских війсьськово-повітряних сил.
Роки потому, Філіп Фрідман, справедливо назве тих благородних людей, та інших подібних до них “Хранителі наших братів” [переклад зроблений виходячи зі змісту, а не букви, оригінальна назва книги Фельдмана – Their Brothers’ Keepers – парафраз на слова з Біблії, де Каїн відповідає Богові – “Хіба ж я сторож своєму брату” (Буття, 4:9)].
Для невеликої групи щасливців, дітей і дорослих, війна закінчилась влітку 1944-го, з відступом німецьких військ зі Львова. Пізніше дітей віддали єврейським родинам і митрополит Шептицький забезпечив їм їжу, одяг та ковдри, а з тих, хто вижив, був організований Єврейський комітет.
Шептицький, як заявляє раввін Кахане, справді був “одним з найбільших гуманістів в історії людства і безперечно найбільшим другом, якого мали євреї”. В інтерв’ю з Девідом Міллзом, 31 травня 1968 р., Курт Левін сказав, що зустрітись з такою людиною як Шептицький – “це як торкнутись зірок, і надихнутись цією подією… Це промінь гуманності у найкращому прояві, промінь релігії та віри в найсильнішому їх втіленні”.
На основі свідчень, які надали люди врятовані митрополитом Шептицьким, ми приходимо до висновку, що він справді був одним з Праведників народів світу.
Ми також маємо бути свідомими, як багато було героїв, що ризикували власним життям, аби врятувати життя євреїв.
Серед них – міський голова Кременчука Сениця, який, разом з отцем Романським, українським православним священиком, рятував євреїв, вихрещуючи їх і видаючи їм фальшиві документі. В Самборі (Львівщина) Олександр Кривояжа допоміг врятувати 58 євреїв, в той час як в Заваліві Роман Білецький та його батько Левко врятували 23 євреїв.
Це лише три приклади готовності покласти своє життя задля порятунку євреїв, і, на думку Філіпа Фрідмана, їхня кількість мала бути значною, оскільки 100 чоловік було страчено за переховування чи допомогу євреям.
За повідомленнями гестапо, окрім вказаних випадків, члени Організації українських націоналістів видавали фальшиві документи євреям, які на них працювали. Ми знаходимо подібний звіт в Ereignismeldung UdSSR. Nr. 183. Der Chef der Sicherheitspolizei und des SD. Berlin, den. Maerz 1942, який однозначно свідчить на користь того, що рух Бандери видавав євреям підроблені документи.
Тарас Гунчак: Професор КНУ ім. Шевченка, почесний доктор і професор КПІ. Головний редактор часопису “Сучасність” (1984–1996) та квартальнику “The Ukrainian Quarterly”.