Категорії
Без категорії

7 ПРИЧИН, ЩО ЗМІНИЛИ ПОЗИЦІЮ США ЩОДО НОВІТНЬОЇ ЗБРОЇ ДЛЯ УКРАЇНИ

4 травня 2022

АЛЬОНА ГЕТЬМАНЧУК, ЦЕНТР “НОВА ЄВРОПА”

Європейська Правда

Президент Джо Байден, а разом і Сполучені Штати, пройшли довгий шлях у питанні постачання зброї до України .

Шлях від скрупульозного аналізу на предмет того, чи не є та або інша військова допомога для України “занадто військовою”, від виснажливої, але безрезультатної за часів Обами-Байдена дискусії про “Джавеліни”, і аж до зеленого світла для постачання важких наступальних озброєнь, головного координатора військової допомоги для України в світі і закону про ленд-ліз.

Результат вражаючий, якщо не зважати, що шлях до нього зайняв для головного безпекового партнера України цілих вісім років. Для порівняння, Німеччина пройшла цей шлях – від небажання постачати озброєння в принципі до згоди на важкі озброєння – лише за кілька місяців.

Чому Вашингтон так довго корегував свою політику? І що зрештою змусило його до цього?

Від відповідей на ці питання залежатиме і майбутнє відносин України та США.

Адже нинішній рівень підтримки від США вже достатній для гідного супротиву агресору, але її все ще недостатньо для повної перемоги над ним.

Американський розворот

Чому важливо проаналізувати трансформацію американських підходів у питанні постачанні зброї?

Тому що зброя давно стала індикатором не тільки рівня військової підтримки Сполученими Штатами України.

Зброя в українсько-американських відносинах – це і про рівень довіри між Києвом та Вашингтоном. Зброя – це також про американську оцінку спроможностей українських збройних сил.

І нарешті зброя є індикатором того, наскільки неухильно в адміністрації США націлені слідувати принципу “ще більше не провокувати Путіна”, який, на жаль, у тому чи іншому вигляді матиме місце, допоки у російського президента залишаються на столі переговорів такі “аргументи”, як нанесення тактичного ядерного удару.

За президентства Барака Обами (та відповідно – віцепрезидентства Джо Байдена) було кілька основних причин, чому адміністрація США не давала зелене світло на постачання оборонних озброєнь Україні.

По-перше, це недостатній рівень довіри до українських збройних сил та міністерства оборони загалом – у Вашингтоні не було впевненості, що українські військові зможуть ефективно використовувати надані озброєння і максимально забезпечити їх непотрапляння в руки ворога (причому не лише на полі бою).

По-друге, небажання загострювати відносини з європейськими столицями – зокрема, Берліном, який виступав категорично проти надання Україні тих самих “Джавелінів”.

І по-третє й головне – страх спровокувати Путіна.

Навіть під час вже президентства Байдена та нинішньої широкомасштабної війни деякі з цих аргументів також стояли на перешкоді ухваленню більш швидких політичних рішень щодо постачання саме тих озброєнь та техніки і в тій кількості, які були потрібні Україні.

Передусім йдеться про небажання ще більше спровокувати Путіна – особливо в контексті можливості нанесення ним ядерного тактичного удару.

Але були й серйозні дискусії про ризики потрапляння американської зброї в російські руки, які зрештою були визнані на рівні адміністрації як такі, котрі є меншими, аніж ризики ненадання Україні важких озброєнь.

Зрештою, лише в середині квітня, майже після двох місяців з початку війни, адміністрація прийняла рішення про постачання Україні важких озброєнь, а Конгрес остаточно проголосував закон про ленд-ліз.

До речі, цей закон був зареєстрований у Конгресі ще у січні 2022 року, тобто ще до того, як Зеленський виступив з цією ідеєю на Мюнхенській конференції з безпеки у лютому.

Складові успіху

Чому відбулася така зміна підходів?

Судячи з усього, це було рішення, яке формувалося поступово і під тиском різних факторів – не лише офіційних пояснень американського уряду, що змінюється характер війни, і тому українська армія потребуватиме інших озброєнь.

Всі ці фактори сьогодні важливо ідентифікувати, аби розуміти не лише всю багатовимірність американського десижнмейкерського процесу, але й те, на чому й надалі робити акцент у діалозі з нашим ключовим безпековим партнером.

Отже, переходимо безпосередньо до факторів.

Військові успіхи української армії та ефективне використання нею озброєнь. Окремі військові представники американського уряду з щирим захопленням спостерігають за діями українських колег.

Більшість моїх американських співрозмовників стверджують, що якщо Україна має завдячувати комусь у переконанні Байдена розпочати надання важкого озброєння, то передусім Пентагону.

Заяви Пентагону про встановлені українцями рекорди з використання “Джавелінів” – на 112 пострілів 100 точних влучань у ціль – лише один із проявів такого захоплення.

Якщо говорити у цьому сенсі про один переломний військовий момент, то таким моментом, на думку тих, з ким доводилося спілкуватись на цю тему у Вашингтоні, було витіснення росіян з-під Києва та Чернігова.

Військові успіхи українців, підкріплені західною зброєю, також додали віри в те, що Україна може перемогти Росію.

Це дало можливість Пентагону говорити на зустрічах з Байденом більш аргументовано і певним чином відтіснити на другий план позицію “не провокувати Путіна”, основним виразником якої в адміністрації був та до певної міри залишається радник з питань національної безпеки Джейк Салліван.

Одним з аргументів, який особливо “зайшов” американському президенту, було якраз ефективне використання американської зброї українськими військовими.

Відповідно, можна простежити, як розмиті декларації держсекретаря Блінкена про те, що Україна стратегічно переможе, трансформувались у чіткі заяви Остіна на базі Рамштайн про те, що “понад 40 країн зібралися разом, аби допомогти Україні виграти боротьбу проти несправедливого вторгнення Росії”.

Звірства в Бучі, гуманітарна катастрофа в Маріуполі. Варварські вчинки російської армії розмили межу між оборонним і наступальним озброєнням.

Для все більшої кількості американців стало зрозуміло те, що кілька місяців намагались донести через Атлантику українські посадовці та експерти: у випадку України поділ на оборонну та наступальну зброю не має особливого сенсу, тому що і одна, й інша потрібна Україні саме для оборонних та навіть гуманітарних цілей.

Тиск Конгресу. Відомі випадки, коли ті чи інші конгресмени просто по черзі надсилали до Білого дому листи з прикріпленим списком озброєнь, які вимагала українська сторона.

В якийсь момент, правда, офіси конгресменів та сенаторів були просто завалені списками з військовими потребами від України, причому деякі з цих списків відрізнялися, що не дуже допомагало справі, але зрештою цей процес вдалося систематизувати.

Були й інші нюанси, як-от дещо відмінна позиція крайнього лівого флангу Демократичної партії та крайнього правого Республіканської щодо того, якою має бути відповідь США на війну в Україні і наскільки далеко американці можуть заходити в питаннях озброєння України.

Зрештою, 10 представників останнього таки не проголосували за ленд-ліз у Палаті представників, тоді як демократи проголосували всі.

Фактор проміжних виборів, які наближаються у США.

Відповідь Байдена по Україні – це на сьогодні тема, яка оцінюється значно краще, аніж його відповіді на інші, внутрішні теми.

Так, за даними опитування Reuters/Ipsos, політику Байдена щодо України схвалюють 46% американців (70% демократів), у той час як дії в економіці – 37%.

Відтак в інтересах адміністрації – максимально використати тему України.

Крім того, 73% американців прихильно ставляться до постачання зброї Україні. Адміністрація, яка прийшла до влади на гаслах “дипломатії середнього класу” (справжній пунктик Джейка Саллівана), дуже чутливо ставиться до того, що, власне, цей середній клас думає про те чи інше питання.

Зсув європейської позиції щодо зброї. На тлі країн Європи, які взагалі нічого не надавали Україні в плані озброєнь, навіть американські “Джавеліни” та “Стінгери” виглядали як супердосягнення.

Та оскільки згодом відбулася серйозна корекція позиції європейських союзників, з якими Байден постійно намагався координувати позицію, це відкрило шлях і для американців зробити ще більше.

Іншими словами, спрацював ефект: США готові зайти так далеко, наскільки європейці готові слідувати їм.

Особисте залучення Зеленського. Його постійні заклики – аж до відео англійською мовою, де він перераховував конкретні види озброєнь, – конче потрібні Україні.

Це той випадок, коли важливо не тільки, що просять, але хто просить. Понад те, у конкретному випадку важливо також, і коли саме просять.

Якби український президент робив це у США до війни, його навряд чи б почули (так, власне, і було).

Але від початку повномасштабної агресії все змінилося – рівень його популярності зріс настільки, що в опитуваннях довіри до лідерів країн у Сполучених Штатах він обігнав не тільки Байдена, але й інших закордонних лідерів – Макрона та Шольца.

Одна справа відмовляти президенту України, ім’я якого фігурувало у скандалі з імпічментом Трампа, а інша – тому, хто на шпальтах американських медіа фактично уособив героїчний спротив українського народу.

Відсутність серйозної реакції з боку Росії на постачання озброєнь.

Окрім періодичних загроз з боку російського міністерства закордонних справ вцілити по зброї, яка надходить до України, серйозних атак не було.

Отже, як бачимо, список факторів, які впливають на зміну підходів США, достатньо об’ємний.

З огляду на те, що запити української сторони до американської далеко не вичерпані, всі їх потрібно враховувати й ретельно опрацьовувати і надалі.

Дуже важливо тут розуміти, що з наближенням проміжних виборів у листопаді цього року внутрішньополітичні фактори відіграватимуть дедалі важливішу роль.

З одного боку, Байден має суспільний кредит довіри на активну підтримку України, з іншого – адміністрації починають адресувати все більше запитань, чому президент так багато опікується питаннями України і так мало питаннями, від яких безпосередньо залежить добробут пересічних американців.

Чимало залежатиме від того, наскільки українські збройні сили зможуть ефективно використовувати надані озброєння й дати гідну відсіч російським військам.

Якщо для України це питання виживання, то для Байдена – потужний аргумент, що його політика щодо України спрацювала.

Насправді за майже п’ятдесятирічну політичну кар’єру (більше, ніж загальний вік українського президента) у Байдена відверто бракує серйозних досягнень у сфері, якою він найбільше опікувався – зовнішньої та безпекової політики.

Війна Росії – це той випадок, коли перемога України дійсно буде не лише перемогою США та всього вільного світу, але і особистою політичною перемогою президента Байдена.

Українські збройні сили за час війни вже довели, що інвестиція в українську армію – це наразі ледь не найвдаліша інвестиція США в Україні.

Але навіть під час війни важливо доводити, що американські інвестиції в інші сфери теж не були марні, а війна не використовується як ширма, за якою відбувається відкат важливих реформ.

Зрештою, потрібно продовжувати працювати з американським суспільством. Неймовірно важливо, щоб це продовжував робити і особисто президент України, враховуючи рівень його популярності.

Для мене особисто незрозуміло, коли офіс Зеленського охоче йде на інтерв’ю до начебто опозиційних російських журналістів, але запити на ексклюзивні інтерв’ю від ключових американських медіа ігноруються місяцями.

Також важливо паралельно працювати на ключових європейських треках.

Схильність Байдена координувати принципово важливі міжнародні питання з європейськими союзниками у випадку з війною Росії працює таким чином, що США задають певну планку, і чим ближче до неї наближаються європейські союзники, тим більше у Вашингтона буде підстав цю планку підняти.

Авторка: Альона Гетьманчук, директорка Центру “Нова Європа”, асоційований старший аналітик Атлантичної Ради США