Categories
Uncategorized

МІСЦЕ ЄВГЕНА КОНОВАЛЬЦЯ В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Місце Євгена Коновальця в історії України визначене його смертю: він упав жертвою підступного вбивства, організовано з наказу Москви. У Москві немає звичаю вбивати незначних противників. Наказане нею вбивство Євгена Коновальця засвідчує, що він був таким політичним противником, якого треба було ліквідувати, або точніше -він стояв у кермі такої політичної сили, яка представляла велику загрозу для Москви, для панування Росії над Україною. Цією силою була Організація Українських Націоналістів (ОУН). Немає потреби описувати обставини створення ОУН. Нагадаємо лише, що…

 МІСЦЕ ЄВГЕНА КОНОВАЛЬЦЯ В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

 

Володимир КОСИК

 

Євген Коновалець

 

Місце Євгена Коновальця в історії України визначене його смертю: він упав жертвою підступного вбивства, організовано з наказу Москви. У Москві немає звичаю вбивати незначних противників. Наказане нею вбивство Євгена Коновальця засвідчує, що він був таким політичним противником, якого треба було ліквідувати, або точніше -він стояв у кермі такої політичної сили, яка представляла велику загрозу для Москви, для панування Росії над Україною. Цією силою була Організація Українських Націоналістів (ОУН).

Немає потреби описувати обставини створення ОУН. Нагадаємо лише, що в 1929 р. в ОУН об’єдналися декілька українських націоналістичних організацій, які існували в Україні і за кордоном. В ОУН влилася також Українська Військова Організація (УВО), яка ще в 1920 р. підняла підпільну боротьбу проти окупантів. На чолі цієї організації стояв якраз Євген Коновалець, який засвоїв військову справу в австрійській армії.

Перед Першою світовою війною Євген Коновалець залишив військову службу в австрійській армії в ранзі лейтенанта. Із вибухом війни між Австрією і Росією його покликано до війська і він служив у „Ляндвері,, (крайовій обороні), а не в Українських Січових Стрільцях, як часто думають. Наприкінці квітня 1915 р., під час боїв за гору Маківку у Карпатах, він попав у російський полон і опинився в таборі воєннополонених біля м. Царицина, над Волгою.

Після вибуху Російської революції, українські полонені почали одинцем втікати з табору в Царицині і їхали до Києва, в надії, що їх приймуть до Української армії. Великим прихильником служби в Українській армії був Євген Коновалець і він навіть писав у цій справі до Української Центральної Ради. Врешті отримавши відпустку, він поїхав до Києва на початку липня 1917 р., щоб отримати згоду на створення військової частини з полонених українців-галичан. Свій план, у цій справі він вручив С. Петлюрі і повернувся до табору в Царицині.

У вересні 1917 р. Є. Коновалець знову поїхав до Києва, щоб домагатися створення військової частини з галичан. Щойно 12 листопада 1917 р. С. Петлюра передав Галицько-Буковинському Комітетові згоду Генерального Секретаріату Центральної Ради на створення пропонованої військової частини. Поволі почався набір добровольців. Є Коновалець вступив у курінь Січових Стрільців звичайним вояком. Уже в грудні 1917 р. курінь мав біля 500 чоловік. Туди записалося багато колишніх вояків і старших Українських Січових Стрільців, що були також у полоні.

Існування куреня (батальйону) не було певним, появилися «солдатські ради» (совєти), на загальному зібранні (вічу) куреня 19-го січня 1918 р. було рішено усунути «солдатські ради», обрано „стрілецьку раду,, і замінено коменданта куреня (Ол. Лисенка). Новим комендантом обрано Євгена Коновальця. Зразу після того у курені заведено порядок, дисципліну. Курінь Січових Стрільців став одною з головних військових частин, які, з допомогою гайдамаків С. Петлюри, зуміли взяти „Арсенал,, і розгромити січневе більшовицьке повстання в Києві.

Із того часу ім’я Коновальця тісно пов’язане з куренем, потім з дивізією Січових Стрільців, яка розвинулася в корпус, що його деколи називали «Осадчим корпусом отамана Коновальця». Звання полковника отримав він від української влади.

Ми не будемо зупинятися на дальшій долі Корпусу Січових Стрільців, який був роззброєний поляками у грудні 1919 р. Для нашої теми важливо ствердити, що увесь цей час Є. Коновалець був у контакті з численними офіцерами і підофіцерами Січових Стрільців, як галичан так і придніпрянців, які були справжніми українськими патріотами та самостійниками.

Роззброєння корпусу Січових Стрільців було більше формальною справою, бо український уряд рішив ліквідувати регулярну армію і перейти до партизанської форми боротьби. Тому на нараді старшин Корпусу Січових Стрільців ще перед роззброєнням була прийнята постанова про формальне розв’язанням Корпусу. Його члени – офіцери і солдати – опинилися в польському таборі інтернованих біля Луцька. За якийсь час не лише офіцери й підофіцери, але і вояки були звільнені з табору інтернованих і багато з них виїхало до Чехо-Словаччини. До Чехо-Словаччини виїхав також Євген Коновалець та члени Стрілецької Ради, їх не покидала ідея далі боротися за визволення і незалежність України.

На останньому засіданні Стрілецької Ради, котре відбулося в Празі в липні 1920 р. під проводом полк. Є. Коновальця, обговорено конкретний плян дальшої боротьби. Полк. Коновалець об’єктивно з’ясував ситуацію і можливості боротьби в обставинах польської і радянської окупації. Він запропонував створити таємну підпільну військову організацію, метою якої було мобілізувати народ до боротьби за його права.

Так прийшло до створення Української Військової Організації (УВО). Основою структури цієї організації були члени комендантського складу Корпусу Січових Стрільців. Із них Коновалець оформлював групи активістів, які в Україні мали творити ядро підпільної діяльності відповідно до обставин.

Командири і вояки почали повертатися з еміграції на Рідній Землі. У червні 1921 р. також і полк. Є. Коновалець повернувся до Галичини і віддав всі свої сили, щоб поширити і зміцнити структуру УВО.

УВО, як знаємо, ініціювала бойкот польської влади і польських виборів у Галичині на початку 1920-их років. Вона розгорнула також збройну боротьбу проти представників польської влади на українській території. УВО теж присвятила багато уваги організації «Просвіти», «Рідної Школи» й таких товариств, як «Сокіл», «Січ», «Пласт». УВО допомагала покласти зародки господарського піднесення Галичини.

УВО під проводом Є. Коновальця діяла також у напрямі усунення різниць між галичанами і придніпрянцями та утвердження ідеї соборності усіх земель.

Але діяльність УВО не одобрювали еміграційні уряди – уряд УНР і уряд ЗУНР. Почалися непорозуміння і конфлікти. Уряд УНР не міг одобрювати діяльність проти його союзника – Польської держави. Уряд ЗУНР вимагав, щоб УВО була підпорядкована тільки йому.

Восени 1922 р. Є. Коновалець виїхав закордон, щоб вияснити справу з головою уряду ЗУНР д-ром Е. Петрушевичем. Коли ж не дійшло до згоди, Є. Коновалець відійшов від УВО у грудні 1923 р., а обов’язки Верховної Команди УВО перейшли до військового міністерства уряду ЗУНР, а крайовим комендантом УВО став полк. А. Мельник.

У червні 1924 р., коли керівники УВО погодилися на принцип повної незалежності УВО від Е. Петрушевича, Є. Коновалець знову перебрав пост головного коменданта УВО.

Тим часом на західних землях України і на еміграції виникли націоналістичні організації молоді. Є. Коновалець рішив довести до об’єднання УВО із цими організаціями, щоб створити потужний національний рух визвольного-революційного характеру.

У наслідок перших переговорів, для успішного завершення об’єднання усіх націоналістичних сил, на першій конференції українських націоналістів 3~7 листопада 1927 р. було постановлено:

«Створити єдину організацію українських націоналістів. До часу створення такої організації, рахуватись із потребами хвилини, котра вимагає опанування стихійного руху та координації різних організованих його виявів, покликати до життя й чину Провід Українських Націоналістів».

Головою Проводу обрано одноголосне полк. Євгена Коновальця. Перший Конґрес Націоналістів, як знаємо, відбувся від 29 січня до З-го лютого 1929 р. у Відні. На ньому створено спільну об’єднану Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Головою Проводу цієї організації обрано полк. Є. Коновальця[1].

ОУН скоро стала найпотужнішою підпільною революційною силою, її численні клітини розгортали діяльність не лише на західних землях України, під Польщею, але і на еміграції.

Полк. Є. Коновалець відвідав у 1929 р. (квітень, липень) українські поселення у США і Канаді, з метою з’ясувати важливість і конечність боротьби за визволення України, за те щоб ставити українське питання як міжнародне питання, яке має отримати позитивну розв’язку. Члени клітин ОУН, прихильники і українське громадянство ставали відтоді відданими і постійними постачальниками фінансових засобів для діяльності ОУН в Європі.

Під керівництвом Є. Коновальця ОУН повела широку діяльність на багатьох ділянках. Звичайно думають, що ОУН вела тільки революційно-збройну діяльність проти поляків на західних українських землях (замахи -атентати, сутички, тобто все те, що звичайно називають терористичною діяльністю). Так воно не було. Члени ОУН, працюючи віддано і безкорисно серед народу, намагалися підносити рівень його національної й ідеологічної свідомості. Робили це, працюючи в читальнях «Просвіти», в інших організаціях, як також у товаристві «Рідна Школа», заохочуючи селян давати дітей до українських приватних шкіл, народних і середніх, іншими словами – здобувати для молоді знання.

Далі, члени ОУН допомагали підносити добробут населення, підтримували і працювали в різних господарських й товарних підприємствах та організаціях («Сільський Господар», «Центросоюз», «Маслосоюз» і т. д.).

ОУН розбудувала пресово-інформаційну ділянку, публікуючи журнали, бюлетені та брошури, в яких говорилося про українську визвольну боротьбу. Крім публікацій українською мовою, вона видавала подібні публікації чужими мовами з метою приєднувати чужинних прихильників для української справи. Для цього були створені осередки ОУН у Берліні, Лондоні, в Америці і Канаді.

У 1929 р. – отже, ще перед приходом Гітлера до влади в Німеччині- Є. Коновалець покинув Берлін, де він був поселився раніше, і виїхав на постійний побут до Женеви, у Швайцарії (не Швейцарії, як у російській мові). Звідтам, із допомогою представника ОУН у Лондоні, інж. Є. Ляховича, він спрямовує основну активність на Велику Британію. Це нормально, бо ж Лондон у 1927 р. був зірвав усі дипломатичні й економічні зв’язку з Москвою і щойно почав їх відновлювати. Є. Коновалець намагався знайти друзів для української визвольної справи теж серед членів делегацій деяких держав у Лізі Націй, якої осідок був у Женеві.

Сім’ю він перевіз до Женеви на початку березня 1930 р. Та вже наприкінці цього ж року польський уряд почав домагатися його видалення зі ІІІвайцарії, представляючи його як «небезпечного терориста». У наслідок цих польських заходів, Є. Коновалець отримав на початку квітня 1932 р. офіційне повідомлення швайцарської місцевої влади, що він має негайно покинути Швайцарію.

З допомогою генерального консула Литви, Є. Коновалець міг переконати федеральну прокуратуру Швайцарії, що він не загрожує безпеці держави, і федеральна прокуратура скасувала наказ видалення у вересні 1932 р.

Та це був лише початок труднощів Голови Проводу ОУН. Зрештою, ним, як і Організацією Українських Націоналістів, цікавилася не тільки Варшава.

Москва, яка була добре поінформована про діяльність ОУН, розпочала безпосередньо боротьбу проти неї.

Та поки приступимо до цього питання, треба сказати, що полк. Є. Коновалець робив зусилля, щоб створити пункти опору, осередки націоналістичних однодумців у підрадянській Україні. Однак цю діяльність він повністю засекретив. Про неї не говорив практично ні з ким, з огляду на безпеку людей.

Для встановлення контактів із підрадянською Україною та для передавання інструкцій і порад щодо осередків і мережі він уживав або спирався на колишніх членів Корпусу Січових Стрільців.

Це запевнило в якійсь мірі безпеку діяння, але це була також помилка. Бо легко можна було здогадуватися, що Є. Коновалець діє якраз через особисті знайомства чи через членів Корпусу Січових Стрільців.

Про такий спосіб проникання ОУН на територію підрадянської України легко здогадалися аґенти безпеки Москви.

Цього роду  діяльність закордоном можлива лише завдяки постійному зв’язку між центром на еміграції і людьми в краю. Аґенти безпеки у Москві це добре знали. Вони також знали, що зможуть паралізувати діяльність національних клітин, осіб, чи ОУН у підрадянській Україні лише тоді, коли перехоплять, опанують зв’язок між Україною й еміграцією. І в цьому напрямі Москва зосередила всю свою діяльність.

Мета була єдина: боротися проти українського націоналізму, проти українського національного руху за незалежність.

Щоб точно зрозуміти цю дійсність, треба розглянути міжнародну ситуацію Москви. У травні 1927 р. після серйозних інцидентів у Китаї та Лондоні, Велика Британія  розірвала всі взаємини з Москвою. Цю міжнародну кризу Москва інтерпретувала як можливість зовнішньої інтервенції проти Союзу[2].

Тоді комісар військових справ К. Ворошилов виступив проти «англійських імперіалістичних провокацій», якими, мовляв, хочуть втягнути СССР у війну. «Західний імперіалізм», за його словами, надіється послабити економічно радянську Росію, послабити західні кордони СРСР та інтриґує, щоб сусіди СРСР повели операції проти України та Білорусії, очевидно, з метою відірвати їх від радянської Росії.

У серпні 1927 р. ЦК Компартії твердив, що Лондон „підтримує контрреволюційні групи, зокрема в Грузії та в Україні,,.

Москва рішається поробити заходи, щоб відхилити зовнішню небезпеку та одночасно усунути всяку  внутрішню небезпеку.

Перебільшуючи небезпеку зовнішньої агресії, Москва мобілізує західні комуністичної партії і рухи, і скликає світовий конґрес приятелів СРСР. В резолюції цей конґрес заявляє, що „війна проти СРСР означає війну проти робітників цілого світу,,.

У середині Союзу основним ворогом проголошено націоналізм, точніше – націоналізм неросійських народів – , як також опозицію в середині партії (Троцького викинули з Союзу в 1929 р.).

Москва боїться зокрема за Україну, яка тоді була головною і необхідною економічно-індустрійною базою Союзу. Вона давала для Москви 80% виробництва вугілля, 85% залізної руди, 70% металів, 82% цукру, 28% виробництва зернових і т. д.

У грудні 1927 р. з’їзд Компартії прийняв рішення реалізувати перший п’ятилітній план з допомогою „індустріалізації та колективізації,,. Індустріялізацію було проведено, зокрема з допомогою побудови другої індустріальної бази далеко від кордону, на Уралі, а колективізацію використано, як знаємо, для того щоб терором і голодом спаралізувати головну масу населення України – українське селянство.

Від 1927 р. головним ворогом в Україні проголошено український націоналізм та «націоналістичний ухил», який уважався перешкодою до повної інтеграції України в СРСР і одночасно небезпекою у випадку зовнішньої інтервенції, внутрішніх заворушень чи просто широкої внутрішньої опозиції.

Тут треба шукати  головної причини завзятої боротьби спочатку проти УВО, потім проти національного руху, зокрема проти ОУН, але також проти того чи іншого ухилу в партії.

Москва постановила паралізувати імовірне проникання ОУН на територію підрадянської України. Для цього треба було мати інформації про пляни і діяльність Проводу Українських Націоналістів, а також бодай частково самого Є. Коновальця, та одночасно створювати труднощі у праці як Коновальця, так і Проводу. Ці намагання Москва посилила з початком тридцятих років, головно з приходом Гітлера до влади в Німеччині.

У цей же час польська і радянська пропаганда щораз частіше писала про те, що німці підтримують ОУН, та що  Берлін фінансує Коновальця[3]. Москва почала посилати на Захід своїх аґентів, щоб збирати інформацію про ОУН і проникнути  у керівництво організації.

На думку члена ПУН Дм. Андрієвського, більшовики почали посилати своїх аґентів до приморської Бельгії вже на початку 30-тих років. У Бельгії мешкали два члени ПУН, Андрієвський і Сціборський. Туди приїздив також Коновалець. У серпні 1933 р. з’явився у Бельгії новий «втікач» з України, Василь Хом’як, «колишній старшина УСС і Корпусу Січових стрільців», який, ніби, добре знав визначного члена ОУН, полк. Р. Сушка. Він увійшов у контакт з Дм. Андрієвським, у якого тоді жив М. Сціборський. Хом’як залишився більше як рік у Брюсселі[4].

В. Хом’як робив усе, щоб члени Проводу Українських Націоналістів (ПУН) та Є. Коновалець мали до нього повне довір’я як до патріота і націоналіста. І це довір’я він дійсно собі здобув. Врешті в жовтні 1934 р. він повернувся нелегально до СРСР через станицю ОУН у Гельсінкі. З Бельгії він їхав через Берлін і Данціґ. У Берліні йому дали трохи грошей і паспорт одного з членів ОУН, Івана Ґабрусевича (Іртена). Так він приїхав до станиці ОУН у Гельсінкі, звідки його переправили нелегально через болота на радянський бік.

Ніхто не здогадувався, що В. Хом’як був агентом Москви. Щойно після вбивства Є. Коновальця виникли в членів ПУН серйозні сумніви щодо цієї особи.

Сьогодні справа з Хом’яком вияснилася. Про нього пише офіцер КҐБ, ген. Павло Судоплатов. Він називає його тим прізвищем, під яким він, Хом’як, діяв у ҐПУ: «агент Лебедь».

Судоплатов твердить, що його – Судоплатова – вислали в першу закордонну «командировку» в супроводі Лебедя, «головного представника,» ОУН в Україні,  а в дійсності нашого тайного агента від багатьох років». Судоплатов каже, що Лебедь був з Коновалецем у таборі полонених під Царицином від 1915 до 1918 років.

Далі Судоплатов уже вигадує, бо каже, що Лебедь командував дивізією піхоти і був заступником Коновальця. Василь Хом’як не був ні одним, ні другим.

Він додає, що в 1920 р. Коновалець вислав Хом’яка в Україну „для організації підпільної сітки ОУН„. У дійсності, у 1920 р. ОУН ще не існувала, але існувала Українська Військова Організація. Хомяка-Лебедя в Україні заарештували і дали йому вибір: «Або працювати для КҐБ, або тобі смерть». Лебедь вибрав працю на користь радянської влади і органів безпеки.

У час, коли в Брюсселі перебував В. Хом’як, до Миколи Сціборського, який переїхав жити до Парижу, зголосився більшовицький чиновник Іван Іванович, який робив на нього моральний тиск і пропонував повернутися в Україну. Це діялося в січні і лютому 1934 р. Є. Коновалець оцінив заходи Івана Івановича як „чергову спробу розложити організацію,, та здискредитувати Провід.  Він порадив М. Сціборському покинути Париж і поселитися в іншому місті.

Після замаху (атестату) на польського міністра внутрішніх справ Броніслава П’єрацького (15 червня 1934 р.) польські урядові чинники повели нову акцію в Швайцарії проти Є. Коновальця, мовляв, він був духовним організатором цього атентату та готує атентат на польського міністра закордонних справ Бека. Президент женевсього кантону видав у січні 1935 р. рішення видалити Коновальця зі Швайцарії. Коновалець покинув Швайцарію у червні 1936 р. і переїхав із сім’єю до Риму. Однак він оспорював перед швайцарською судовою владою таке рішення і справа затягнулася аж до червня 1937 р. Хоч швайцарський суд остаточно скасував рішення про видалення, однак йому відмовлено право на

постійне перебування у Швайцарії.

У цей час швайцарська преса була розгорнула широку кампанію проти Є. Коновальця. Вона змінила тон щойно у червні 1936 р., коли у Швайцарії виникла справа арештування групи більшовицьких агентів, в тому шефа більшовицької розвідки К.-Петера Нормана, який давав доручення слідкувати за Є. Коновальцем і готував на нього замах, щоб його вбити. Норман заявив слідчому судді, що його завдання «були намічені в інтересах комуністичної справи».        

У березні 1935 р. Василь Хом’як, який переписувався з Дм. Андрієвським, поінформував про свій приїзд до Фінландії, до Гельсінкі, тим же шляхом, яким, завдяки ОУН, він нелегально був повернувся до Союзу і в Україну.

Станицею ОУН у Гельсінські керував Баранецький, член ОУН, який у квітні 1935 р. виїхав до Буенос-Айресу і там загинув під колесами льокомотива в обставинах, які викликають думку, що його, мабуть, кинули під поїзд, щоб не повертався до Гельсінкі.

Тоді станицю ОУН у Гельсінкі перебрав член ОУН, «втікач» із Союзу, з Соловецьких островів, К. Полуведько. Станицю він перебрав у час, коли мав приїхати Хом’як, тобто в липні 1935 р. Отже, станиця ОУН і перехід через кордон вже тоді були у руках Полуведька, який був агентом Москви, як це потвердили пізніші події, та також у своїх споминах Судоплатов[5].

На зустріч із Хом’яком поїхав Дм. Андрієвський, а потім О. Сеник-Грибівський.

Та Хом’як не приїхав сам один. Він привіз із собою на організаційний зв’язок у Гельсінкі молодого чоловіка, про якого Хом’як розказував, що це був «колишній комсомолець», сирота, вихований ним, Хом’яком, який „розчарувавшись у комунізмі, шукав виходу в націоналізмі,,. Молодий чоловік мав радянський паспорт на прізвище Павло Грищенко і Андрієвський назвав його «Павлусь». Його інші псевдо були: Вельмуд-Норберт, Яценко, а після вбивства Е. Коновальця – Валюх.

А правдиве його прізвище – Павло Судоплатов і він був визначним агентом Москви. Декілька років перед смертю Сулоплатов опублікував свої спомини, і в них він описав обставини його співпраці з ПУН і про вбивство полк. Є. Коновальця.

Хом’як представив молодого Судоплатова як післанця від Організації в Україні, який приїхав навчитися, як працювати в підпіллі і т. п. Судоплатов прекрасно грав ролю патріота, націоналіста і не викликав жодного підозріння на Заході від липня 1935 р. до вересня 1936 р.

Судоплатов відвідав центри ОУН у Берліні, Відні, Парижі, познайомився практично з усіма членами ПУН, бачився часто з полк. Є. Коновальцем, з яким перед повеенням до СРСР переписувався у справах організації. Він переписувався також із полк. Р. Сушком. В одному листі до Р. Сушка, перед виїздом в Україну, він, між іншим, писав:

«(Є. Коновалець) – символ, прапор боротьби, її практичний організатор. Разом з ним – ви (Сушко), канцлер (Сеник-Грибівський) та інші старші товариші тепер є для мене уособленням того кращого, що залишило нам наше славне, недавнє минуле із збройної боротьби за державність… Слава Україні! Цей клич несемо в свойому серці… з цим кличем ми неминуче переможемо!».[6]

Судоплатов повернувся до Москви у вересні 1936 р. Там його нагородили орденом червоного прапора. Рік пізніше він прибув кораблем до Бельгії. Бачився із Я. Барановським і Дм. Андрієвським, з кожним окремо. Мав розмову по телефону з Є. Коновальцем.

Третій раз Судоплатов приїхав кораблем у лютому 1938 р. Про приїзд телефоном повідомив Є. Коновальця. На зустріч поїхав Яр. Барановський, потім приїхав Є. Коновалець.

Наступна зустріч Є. Коновальця з Судоплатовим відбулася 23 травня 1938 р. у Роттердамі, куди Є. Коновалець прибув сам. Яр. Барановський взяв літак у Відні, але приїхав запізно. Цього дня Судоплатов передав Коновальцеві бомбу у формі коробки з цукерками, яка, після того як він вийшов із кав’ярні, убила його на вулиці.

Висловлюючись про причини вбивства Голови ОУН П. Судоплатов пише, що Сталін йому сказав, що Коновалець представляє реальну небезпеку тому, що він активно готується взяти участь у війні німців проти Союзу. Петровський, який під час   зустрічі Судоплатова зі Сталіним прибув з Києва, сказав, що в Україні Коновалець заочно засуджений на смерть за злочин проти «українського пролетаріяту», бо він боровся «проти революційних робітників Київського «Арсеналу» в січні 1918».

Сталін на це відповів, що не йдеться про помсту: „Наша мета — обезголовити український фашистський рух напередодні війни і змусити цих бандитів, щоб себе взаємно винищували у боротьбі за владу,, .

Дм. Андрієвський у статті „Навколо Роттердаму,, писав, що „цілі і наміри совєтів та їхніх агентів видаються дуже ясними нині, при світлі акту в Роттердамі. Але вони не були і не могли бути такими ні для кого, крім самих совєтів, перед актом в Роттердамі. Перегляд способу підступу і провокації, що їх вони вживали, аби піймати Полковника (Коновальця) в свої сіті, вказує на складність гри. Та гра вимагала рафінованості і часу. Вона бо тривала коло восьми років, поки могла дати наслідки, потрібні совєтам. Але навіть знищивши Голову ПУН, совєти не зуміли знищити самої організації, і це вони відчули під час Другої світової війни, коли націоналісти розгорнули свою діяльність як політичну, так і військову. Тож можна ставити під знак запиту, чи справді совєти осягнули основну свою ціль, яку ставили собі щодо ОУН?„.

До думок  Дм. Андрієвського, які для нас будуть заключними, додамо: фактом є, що Москва боялася українського націоналізму і її провідника Є. Коновальця. Її метою було не тільки не допустити до виникнення і поширення мережі ОУН у підрадянській Україні. Вона хотіла зламати, знищити ОУН і український національний рух якраз тому, що в ньому бачила основну небезпеку для російсько-радянського панування в Україні.

Потрібно додати, що ОУН під проводом Степана Бандери і Романа Шухевича продовжувала існувати і в якійсь мірі діяла також в Україні до п’ятдесятих років та що в другій половині 1946 р. УПА, згідно з наказом, влилася в мережу ОУН, а останній бій УПА з органами КҐБ, згідно зі свідченнями членів УПА і документів, відбувся у 1956 р.

Отже ідея Є. Коновальця про організовану боротьбу українського народу за незалежність України себе повністю виправдала.*

 

                                                                                                Володимир Косик

 

 

* Текст доповіді виголошеної в Українському Вільному Університеті.

 

 



[1] Див. П. Мірчук, Нарис історії ОУН, Мюнхен 1968, сс. 68 та ін..

[2] Докладніше див. Володимир Косик, Спецоперації НКВД-КГБ проти ОУН, Львів 2009, с. 7-11.

[3] Див. Там же, с. 19-23.

[4] Там же, с. 24-33.

[5] Там же, с. 33-48.

[6] Про листи Судоплатова до Коновапльця див. там же, с. 60-65.