Categories
Uncategorized

80 РОКІВ АКТУ 30 ЧЕРВНЯ 1941 Р.

Організація Українських Націоналістів, її воєнно-політична програма та ідеологія були закономірним наслідком втрати державності і окупації України, після поразки визвольних змагань 1917-1921 років. Вважаючи українське питання ключовим у встановленні стабільності в Центрально-Східній Європі, націоналісти намагалися спиратися на власні сили та використати усі сприятливі геополітичні обставини для відновлення української державності. У 1920-1930-х роках західноукраїнські землі стали епіцентром визвольної боротьби українського народу. В цей період у національному русі виділилося дві основні політичні течії. Легальні політичні партії займали позицію мирного тиску на урядові структури, широко використовуючи у цьому парламент, легальну пресу, санкціоновані мітинги та…

Микола Посівнич

Організація Українських Націоналістів, її воєнно-політична програма та ідеологія були закономірним наслідком втрати державності і окупації України, після поразки визвольних змагань 1917-1921 років. Вважаючи українське питання ключовим у встановленні стабільності в Центрально-Східній Європі, націоналісти намагалися спиратися на власні сили та використати усі сприятливі геополітичні обставини для відновлення української державності. У 1920-1930-х роках західноукраїнські землі стали епіцентром визвольної боротьби українського народу. В цей період у національному русі виділилося дві основні політичні течії. Легальні політичні партії займали позицію мирного тиску на урядові структури, широко використовуючи у цьому парламент, легальну пресу, санкціоновані мітинги та демонстрації з метою створення держави. Зневіра у досягненні незалежності України легальними засобами змусила молоде покоління шукати нових шляхів для національно-визвольної боротьби. Для націоналістів найбільшою трагедією стала втрата державної незалежності і реальною можливістю визволитися було в ході світового конфлікту, війни.

Напередодні Другої світової війни, навесні – влітку 1939 р., ОУН розробила план дій на випадок загальноєвропейського збройного конфлікту, більшість її членства отримала військовий вишкіл у рамках роботи військової референтури та мереж вишкільних таборів у Західній Україні та закордоном. З початком німецько-польської війни ОУН не вдалася до активних дій і зайняла вичікувальну позицію. На відміну від легальних громадських організацій і політичних партій, які проголосили лояльність до польської влади, ОУН почала втілювати власні державотворчі концепції.

Історичне значення мав виданий у грудні 1940 р. Маніфест Революційного Проводу ОУН. У ньому зазначалося: «Ми, українці, підносимо прапор боротьби за свободу народів та людини. Боремося за визволення українського народу та всіх поневолених Москвою народів. Кличемо революціонерів усіх поневолених Москвою народів до спільної боротьби та співпраці з українськими революціонерами-націоналістами. І тільки через повний розвал московської імперії і шляхом Української Національної Революції та збройних повстань усіх поневолених народів здобудемо Українську державу та визволимо поневолені Москвою народи. Віримо і знаємо, що близький вже час, коли здійсниться завітня мрія наших батьків і з крови довгої черги героїчних поколінь спалахне вогонь народного гніву. Встане Україна і розвіє тьму неволі!». Бачучи неминучості війни між окупантами Польщі – Гітлером і Сталіном – Провід ОУН-р вважав, що у цьому збройному конфлікті можна буде здобути вимріяну Українську державу.

Нові концепції державотворення й визволення України опрацьовано зимою-весною 1941 р. РП ОУН на чолі з Степаном Бандерою. Так 31 березня – 3 квітня 1941 р. в м. Кракові відбувся Другий Великий Збір ОУН. Усі постанови і програмні положення Збору були спільно обговорювані, доповнювані й кореговані не лише їхніми відповідальними редакторами, але й усіма членами РП ОУН, керівниками референтур та комісій. Так, С. Бандера і Я. Стецько опрацьовували політичні напрямки і модель державності; стратегічно-військове планування розробляли Р. Шухевич і О. Гасин; за пропагандистський комплекс і революційні гасла відповідав С. Ленкавський. Також, як підсумок роботи Збору можна вважати, виключно для внутрішнього користування організаційні видання травня 1941 р.: «Політичні вказівки», «Боротьба й діяльність ОУН під час війни», «Акція на ОСУЗ», «Військові інструкції», «Інструкція Безпеки» та «Пропагандивні вказівки». В цих брошурах подавалися Проводом загальні вказівки і напрямки організаційної діяльності в умовах війни з метою утворення Української держави для кожного члена й низових ланок ОУН. Крайовий провідник ОУН-р Іван Климів – «Легенда» до 20 травня 1941 р. сформував у кожну область та район на західноукраїнських землях «Українські національні революційні проводи», які складалися з голови обласного/районного управління, коменданта міліції, військового коменданта, голови обласної господарської управи, керівника транспорту, народної освіти.

До 15 червня 1941 р. провідні діячів (С. Бандера, Олекса Гасин, Іван Ґабрусевич, В. Стахів, Я. Стецько та Р. Ярий) підготували і вислали 23 червня від імені ОУН за підписом С. Бандери і В. Стахіва чотирнадцяти сторінковий Меморандум до Адольфа Гітлера в якому всіляко підкреслювалося, що основним завданням ОУН є відновлення незалежної Української Держави. В меморандумі зазначалося: «Якщо навіть німецькі війська при вмарші в Україну будуть спершу привітані, очевидно, як визволителі, то це наставлення може швидко змінитися коли Німеччина прийде до України без відповідних обіцянок щодо свойого наміру відновити Українську Державу […] українці сповнені рішимости створити умови, які ґарантуватимуть національний розвиток у самостійній державі. Кожна влада, яка переслідує свої власні інтереси в побудові нового порядку на східньоевропейському просторі, мусить взяти до уваги цю резолюцію».

Щоб позбавити Німеччину аргументів про відсутність національного представництва, з яким можна б вести переговори, Провід ОУН на чолі з С. Бандерою виступив з ініціативою створити комітет, який би представляв усі наявні в еміграції політичні напрямки. Для цього в Кракові повстав Український Національний Комітет (далі – УНК), який фактично очолював Володимир Горбовий. До УНК вступило багато відомих політичних діячів, за різними даними до 167 осіб. 22 червня 1941 р., УНК провів установчі збори, на яких ухвалив проголошення самостійності України та надав Я. Стецьку повноваження проголошувати незалежність у Львові та створювати уряд – Краєве правління Західних областей України та затвердив персональний склад уряду.

Акт відновлення Української Держави проголошено 30 червня 1941 р. у Львові Національним Зборами у будинку «Просвіти» біля 20-й години вечора. Засідання вів Я. Стецько, у президії були міський голова Львова Юрій Полянський, єпископ Йосип Сліпий, представники проводу ОУН-р. Василь Кук зачитав Національним Зборам пропозицію С. Бандери про призначення Я. Стецька на голову Українського Державного Правління, сформувати уряд та уповноважити його правом призначати і звільняти урядовців. Першим заступником голови УДП – став Лев Ребет, другим заступником голови і міністром народного здоров’я – М. Панчишин. Членами УДП призначили: І. Климіва (краєвий провідник ОУН), М. Росяка (начальник канцелярії), Б. Дзеровича (заступник у справах юстиції), В. Лисого (адміністрація), К. Паньківського (заступник у справах адміністрації), М. Лебедь (державна безпека), М. Мостовий (заступник у справах народної освіти і виховання), В. Петрів (військові справи), О. Гасин і Р. Шухевич (заступники з військових справ), Е. Храпливий (рільництво), В. Стахів (заграничні справи), Ю. Федусевич (судівництво), О. Гай-Головко (пропаганда), А. Костишин (пошта), І. Ольховий (фінанси), В. Радзикевич (народна освіта і віросповідання), Я. Старух і Й. Позачинюк (заступники в справах пропаганди), Пекарський (заступник у справах народної освіти і віросповідань), Ю. Павликовський (торгівля), Д. Яців і Р. Ільницький (заступники у справах народного господарства), Х. Лебідь-Юрчик (заступник у справах фінансів), Осінчук (заступник з народного здоров’я), Т. Мороз (комунікація), Б. Іваницький і А. П’ясецький (заступники у справах рільництва), В. Солонинка (заступник начальника канцелярії УДП і зв’язку з ОУН), І. Грабар (директор Ревізійного союзу кооператив), Р. Раковський (директор Центрального союзу українських промислових кооператив), І. Мартюк (директор Центрального союзу українських сільськогосподарських кооператив), О. Сербин (директор Споживчої кооперативи).

Напередодні, 29 (неділя), 30 червня (понеділок) спеціальна група з 20 осіб Проводу ОУН провела підготовчу роботу щодо проведення Національних Зборів і проголошення Акту. Зокрема, активну участь у цих процесах прийняли В. Кук, Я. Старух, М. Лебедь, Л. Ребет, І. Равлик, І. Климів, Є. Врецьона, Р. Кравчук, О. Безпалко, О. Мащак, Р. Малащук, Т. Онишкевич, М. Гошовський, В. Лобай, Ю. Савицький, І. Вітушинський, Д. Яців та багато інших. На початку німецько-радянської війни Похідні групи ОУН проголошують створення органів місцевої влади в містах і селах залишеними радянською владою. Німецьку адміністрацію та війська ставили перед фактом, що вже місцеве населення обрало своїх голів міст (напр. у Львові проф. Ю. Полянського), сільських війтів, сформували українську поліцію, а у Львові 30 червня 1941 р. ОУН проголосила Акт відновлення Української Державності та створено 3 липня уряд – Українське Державне Правління на чолі з Я. Стецьком. Його формували як коаліційний уряд і до нього увійшли представники політичних партій (УНДО, ФНЄ, соціалісти і безпартійні), але більшість належала націоналістам. Також були спроби домовитися про спільні дії з Андрієм Мельником. Стецько пропонував Ярославу Гайвасу включити в склад майбутнього уряду представників ПУН, намагався залучити до співпраці також Екзильний уряд УНР та прихильників гетьмана Павла Скоропадського. Передбачалося, що Українське державне правління передасть у майбутньому владу створеному в Києві легітимному урядові. Роль передпарламенту мала виконувати Українська національна рада на чолі з Костем Левицьким.

Не довіряючи нацистам ОУН проголосили Акт відновлення української держави без погодження з «союзниками» та не зважаючи на надмірне захвалювання Гітлера в третьому пункті, німецька окупаційна влада одразу ж зорієнтувалася, що їх поставили перед доконаним фактом та як ліквідувати таке зухвале самоуправство. Шостого липня 1941 р. Провід ОУН видав відозву, де закликав: «Влада в Україні в наших руках! Закріплюючи владу на своїх землях українську владу мусимо пам’ятати: війна ще не скінчена! Тому – всі до зброї». 11 липня німецька окупаційна влада заборонила будь-яку політичну діяльність та демонстрації на підтримку Акта 30 червня й повернення С. Бандери в Україну.

Аналізуючи документи Українського Державного Правління 1941 р. їх можна умовно поділити на декілька груп. Перша, це сам Акт відновлення Української державності 30 червня, «Постанова про створення Українського Державного Правління» та «Декларація про відновлення Української Держави» від 3 липня 1941 р. Підкреслимо, що одними з перших розпоряджень голова УДП Я. Стецька ранком 1 липня 1941 р. було виготовлення двох печаток з написами «Українська Держава» та «Українське Державне Правління». Другою групою документів можна вважати листи Я. Стецька до політичних діячів: Беніто Муссоліні, Франціско Франко, Анте Павеліча, Адольфа Гітлера від 3-4 липня 1941 р. про відновлення у Львові української державності; меморандуми до багатьох МЗС в справі визнання Української Держави і встановлення дипломатичних відносин; різноманітні послання, пояснення, комунікати і декларації на ім’я Гітлера, Ріббентропа, Розенберга та інших діячів нацистської Німеччини у справі відкликання Акту 30 червня. Третьою групою документів є Уповноваження УДП на ведення дипломатичної діяльності від імені Української Держави (напр. Ріка Ярого в Японії, Леоніда Мосендза в Словаччині, Антіна Івахнюка в Хорватії, В. Стахіва в Німеччині, Григорія Барабаша в Румунії). Четвертою групою є Уповноваження про призначення Головою УДП Я. Стецька членів до обласних і районних адміністрації (управ) на Центральних і Східних землях України.

Проголошення Акту на початку війни проти СССР було логічним і закономірним фактом. Так само вчинив Фронт Литовських Активістів, який на другий день війни 23 червня проголосив відновлення незалежності. Чергова спроба заявити про власну державність відбувалася у вкрай несприятливих обставинах і навряд чи могла бути успішною. Втім, вона вчергове засвідчила прагнення українців до власної незалежності. Поштовхом для ОУН до створення державних структур та армії літом 1941 р. була ініціатива самого народу, який не хотів миритися з окупаційними режимами. Умови в яких опинилися українці показали, що створення власних державних структур – це оптимальний варіант організації боротьби за незалежність.

Акт відновлення Української держави 30 червня 1941 р. суперечив колоніальним інтересам Німеччини. Тактика доконаних фактів призвела, що нацисти репресували уряд Я. Стецька і місцеві органи української влади та арештували липні-вересні 1941 р. понад 1,5 тис. членів ОУН. Акт відновлення державності демонструє масштабність підготовки і розгортання структур на місцях, реалізація планів у воєнних реаліях та підтримку населення від західного кордону до Фастова і Василькова біля Києва в понад 350 містах і 187 районах, де було проголошено Акт у десятиденний термін. В семи західноукраїнських областях було створено обласні управи, а інші перебували у стані формування. Роль і значення С. Бандери в проголошенні Акту 30 червня була однією з основних. Він був співавтором тексту, ініціатором його оприлюднення та взяв на себе з Я. Стецьком відповідальність за його суть перед німецькою окупаційною владою.

Значення цього Акту в українській історії свідомо недооцінюють та спотворюють. Саме він засвідчив тяглість державницької ідеї, започаткував новий етап національно-визвольної боротьби та переформатування боротьби інших поневолених нації. Під гаслами ОУН і УПА в 1940-50-х роках український народ розгорнув боротьбу за Українську Соборну Самостійну Державу, що в різноманітних формах триває і на сучасному етапі російсько-української війни.