Categories
Uncategorized

ДЖЕЙМС МЕЙС: "АМЕРИКАНЕЦЬ З УКРАЇНСЬКИМ СЕРЦЕМ"

Американський історик Джеймс Мейс (1952-2004) зарахований до провідних у всесвітньому масштабі вчених-дослідників Голодомору. Він був корінним американцем ірландсько-індіанського походження, який, за його словами, “став українцем”, бо “мeні судилася така доля, що ваші мертві вибрали мене…” Під його керівництвом комісія конгресу США по вивченню голоду в Україні (1985-1988) дійшла висновку, що Голодомор був геноцидом, за який відповідальна совєтська влада. За свій вагомий внесок у наукове вивчення Голодомору і українського народу як “постгеноцидного суспільства” був посмертно нагороджений урядом України державним орденом ім. Ярослава Мудрого. Св.п. Джеймс Мейс похований на Байковому цвинтарі у Києві…

7 травня 2021

Американський історик Джеймс Мейс (1952-2004) зарахований до провідних у всесвітньому масштабі вчених-дослідників Голодомору. Він був корінним американцем ірландсько-індіанського походження, який, за його словами, “став українцем”, бо “мeні судилася така доля, що ваші мертві вибрали мене…” Під його керівництвом  комісія конгресу США по вивченню голоду в Україні (1985-1988) дійшла висновку, що Голодомор був геноцидом, за який відповідальна совєтська влада. За свій вагомий внесок у наукове вивчення Голодомору і українського народу як “постгеноцидного суспільства” був посмертно нагороджений урядом України державним орденом ім. Ярослава Мудрого. Св.п. Джеймс Мейс похований на Байковому цвинтарі у Києві.

 

З травня 2004 року не стало Джеймса Мейса. Була сліпуча весна, квітнув бузок. Хто міг, подався з Києва на природу. Був період відпусток. Ще два дні тому він надиктовував мені план наступної статті. Обдумували поїздку у Варшаву, тоді можна продовжити візу на проживання тільки там. Було стільки планів… Білі свічки на каштанах, його голос – останнє, що пам’ятаю з тієї весни. Потім для мене наступили довгі, затяжні холоди…

17 років без Джеймса Мейса. Для мене, як і для всієї української спільноти, це були буремні, складні роки, сповнені випробуваннями і суспільними катаклізмами, я намагалася не стояти осторонь, стояла на обох Майданах, подорожувала Україною, жодна зі шкіл, бібліотек не дорікне, що я бодай раз відмовила, не прийшла, не приїхала, не виступила. Міста, села, дороги, люди… Вийшли у світ книги Джеймса Мейса, я їх презентувала, розповідала, аналізувала. І щоразу мене обпікала одна і та ж думка: а що би сказав сам Джеймс?

Як би він відреагував на ті чи інші події? Він прекрасно володів комп’ютером, якого я сама ще досі побоююся, від паніки перед цією машинерією мене щоразу рятують мої доньки. А він міг усе, тож очевидно би першим оцінив усі переваги соцмереж і безперечно став би там активним дописувачем. І мав би тисячі, якщо не мільйони читачів. Безперечно мав би свій канал на Ютубі. І транслював би свою позицію на увесь світ. Знаю, що його би почули, йому би повірили. Недаремно ж, його називали найбільшим адвокатом України. Він багато що міг, чимало процесів пішли би у своєму розвитку зовсім по іншому. Адже найбільшою проблемою за життя був вкрай обмежений доступ до читача, перевантаженість непотрібною йому роботою.

Він вигоряв на моїх очах. Не стільки фізично, як морально. Бачив як нахабно, цинічно поводять себе представники команди Януковича, бачив загрозу захоплення влади в Україні неприхованим криміналом. Зі шпальт газети «День», яка на той час була єдиною, де він міг висловлювати свої думки, він активував все нові і нові питання, спрямовані на перспективу. Але суспільство ще спало, його застереження про загрозу російської інформаційної і військової експансії ніхто не сприймав серйозно. Ночами він переписувався з багатьма науковими і політичними діячами Заходу, його листування було всеосяжним. І піднімався від комп’ютера з повністю вигорілими очима. Від однієї думки, що на чолі держави стануть новітні бандити, він нетямився. І не добирав слів на адресу національних демократів, простих українців, яких так легко можна підкупити парою гривень доданих до пенсії. Я досі не знаю, яким чином наші нічні бурхливі розмови ставали відомими у якихось там наглядових колах, але мене в УВІРІ якось чітко попередили, що термін його проживання в Україні закінчився і що його депортують. Не встигли… Та і незабаром заклекотів Помаранчевий Майдан. О, він би там був зі мною, ні, ¬ він би стояв на трибуні. І би знайшов потрібні слова, щоб спрямувати революційну енергію Майдану в річище творення.

До нас нині приїжджають чимало західних науковців, в тому числі з рідної йому Америки. Привозять свої фундаментальні томи про історію Голодомору, їх вивчають, перекладають. Це освічені, розумні люди, які є фахівцями в своїй галузі. І я іноді стаю свідком їхнього непідробного здивування: що ж у працях Джеймса Мейса є такого, що його українці так вшановують, виділяють?

То чим відрізнявся Джеймс Мейс від науковців, громадських діячів, яких я мала честь знати чи знаю? Абсолютною небайдужістю до всього, що його оточувало і з чим він стикався. До долі саду, який я з маніакальною впертістю садила під вікнами нашого будинку на Троєщині. Він сам замовив аж дві вантажівки з землею, оплатив подачу води. Тішився кожному росточку. До долі сусіда, який потрапив за грати на два роки за вкрадене в колгоспі порося. Ні, він не виправдовував крадіжку, але особисто написав до суду, пояснюючи в якій безвиході і бідності опинилася молода сім’я з маленькою дитиною і просив співчуття і людського милосердя. Хлопця випустили. Суддя прочитала листа і сказала, що легше відпустити, бо той розгніваний американець так просто не відстане. Джеймс Мейс міг щиро заплакати від фільму про Кінг Конга і розгніватися на молоду студентку, яка правдами і неправдами добивалася від нього вищого балу за якусь списану роботу. Він міг вийти на базарчик і годинами вислуховувати оповіді простих бабусь про їхнє життя. Він зачаровував своєю добротою, людяністю і непідробною співчутливістю. Якось він обмовився, що для людей совісті чужого болю не буває.

Це про нього. Джеймса Мейса. Переконана, що Боже Провидіння привело його до теми нашої найбільшої трагедії – Голодомору. Так, він видатний науковець, аналітик, прогнозист. Але насамперед людина з відкритим і люблячим серцем, який умів слухати очевидців Голодомору, який кожну біду пропустив через власне серце. І заплатив найвищу професійну ціну як історик, за право бути в святому колі тих , кого завжди пам’ятатиме Україна.

Наталя Дзюбенко-Мейс