Українська Правда
13 грудня 2020
Андрій Юсов
Безальтернативне роззброєння
Нещодавно, 5 грудня українці згадували чергову річницю підписання Будапештського меморандуму. Вітчизняні політики дуже стримано шанують цю дату. Причина такої “холодності” проста: згаданий документ не зіграв визначної ролі в історії України, принаймні позитивної.
З іншого боку, варто остудити голови деяких українських політиків та публічних діячів – альтернативи відмови від ядерної зброї у нас не було, з багатьох причин. Не будемо повторювати все, про що говорилось ці роки: про неможливість належного обслуговування, застарівання технологій, що ця зброя має свій ресурс давності. Україна не мала технологій, Україна не мала фахівців, необхідних матеріалів для довготривалого обслуговування.
Молодій, демократичній державі, зберегти ядерну зброю було неможливо.
Ані США, ані Європа, ані Китай чи будь-які інші значущі світові політичні гравці ніколи б не змирились з виникненням в центрі Європи нової країни з третім за розміром ядерним потенціалом. І чи вижила б Україна, якби пішла на принцип – навіть не питання. Найвірогідніший варіант – більшість країн світу сором’язливо відвернулися б в інший бік, допоки Росія “розпилювала” наші території.
І – ні,ми б не змогли перенаправити ці ракети в бік Росії. Та й починати ядерну війну в центрі Європи… Ми ж не Росія!
Час показав, що перестороги Європи і США були цілком виправданими. В Україні на той час не було, та і на сьогодні не з’явилось, достатньо сильної таі відповідальної політичної еліти, яка могла б грамотно використати подібний козир. Та інше питання, як насправді мала відбутись ця відмова, чи можна було захистити наш національний суверенітет?
За рибу гроші
Позбуваючись якогось високовартісного активу, його власник має не подарувати його конкуренту! А з максимальною вигодою продати. В ідеальному випадку отримавши навіть більше ніж номінальна вартість такого активу. Даруйте, але Україна на той момент феєрично “профукала” свій історичний шанс на реальне гарантування безпеки.
Ми не отримали ані належної матеріальної, ані політичної, ані безпекової компенсації. Будапештський меморандум, який готувався ще за каденції Кравчука, а потім успішно був підписаний Кучмою, взагалі не має статусу міжнародної угоди. Саме визначення “меморандум” не встановлює жодних зобов’язань, які слідують з нього. Дипломатичною мовою, це документ, в якому прописано деталі якогось основного документу. І в цьому основному документі мають бути прописані і обов’язки, і відповідальність, і багато чого іншого. Але в 1994 році про “основний документ” мови не було.
Зрештою, варто прочитати текст цього Меморандуму. Мова там про обіцянку “утримуватись”, “поважати” та звертатись в Раду безпеки ООН в разі проблем. А ще – проводити консультації при виникненні ризиків. Все!
Тож всі свої зобов’язання і США, і Велика Британія виконали повною мірою. Вони утримувались і проводили консультації. Навіть трошки перевиконали, бо регулярно “висловлювали стурбованість”.
Щодо Росії навіть немає сенсу ставити якісь питання. Здавна відомо – будь-які угоди з нею не варті паперу на якому вони написані. Проблема, зокрема, була в тому, що і Кравчук, і Кучма не були здатні говорити на рівних з сильними світовими гравцями.
“Цивілізований світ”, підписуючи цей Меморандум чітко продемонстрував – йому байдуже до можливих проблем України. Головне, щоб не виникла чергова ядерна держава з непередбачуваними діями і безвідповідальними лідерами. Росії в цьому сенсі цілком достатньо. Тож підписали і забули.
Та “забуття” тривало не дуже довго, якщо мати на увазі історичну перспективу. 20 років для історії – коротка мить. А от конфлікт України і Росії має багатовікову історію. І він не тільки, і не стільки військовий. В його коренях – цивілізаційний вибір. Культурні, історичні, релігійні, економічні розбіжності. І не було жодної вірогідності, що Будапештський меморандум має раптом зупинити цей конфлікт. Без шансів. Тож відкрите військове протистояння було лише питанням часу.
Мінські недоугоди
Цікаве питання: наскільки різниться ситуація між Будапештом і Мінськом? Різниця може виявитись суто косметичною. В обох випадках був примус. В обох випадках не було еліти, яка змогла б відстояти національний інтерес. В обох випадках підписані документи мали вкрай негативні наслідки для нашої країни.
Як і у випадку з Будапештським меморандумом, Мінський протокол не має статусу документу, який встановлює умови для підписантів та прописує відповідальність за порушення. З юридичної точки зору це справді лише протокол про наміри. Отже, жодних Мінських угод не існує в природі! Їхні положення не імплементовано українським парламентом. Це справді лише протокол засідання, який підписано учасниками цього засідання.
Так, ці папери було підписано одразу після однієї з найбільших українських військових поразок. Україні необхідна була пауза, щоб зібратися з силами. Інше питання, чому і як відбулась ця поразка, хто має понести відповідальність, принаймні політичну. Та якщо говорити виключно про Мінськ, то президент Петро Порошенко явно перевищив свої повноваження, підписуючи документ, який навіть теоретично не мав змоги виконати. Це далеко виходило за межі його можливостей та конституційних повноважень. Власне, наступні події яскраво це проілюстрували. Якщо підписання документу можна було списати на критичні умови, то спроба впровадження його на законодавчому рівні прямо підриває суверенітет України.
Бійки у Верховній Раді, протести перед будівлею парламенту в результаті яих загинули люди. Спроби проштовхнути “особливий статус” під виглядом реформи децентралізації, що ледь не вбило цю реформу. Але, одним з найбільш руйнівних наслідків “Мінська” стало повернення в українську політику Медведчука. Медведчук до “Мінських угод” був цілком маргіналізованим персонажем, який жодним чином не впливав ні на що. Хіба на свого російського патрона. І саме після офіційного долучення Медведчука до “Мінського процесу” відбувається розширення його бізнесу в Україні, створення цілого медіахолдингу, повернення Медведчука у велику українську політику.
Так, сьогодні Україна вже навряд чи може легко відхреститись від “Мінських” умов, але бездумно виконувати ці положення влада теж не має права. Можливий вихід – чітко усвідомити та артикулювати на весь світ минулі помилки і братись до їхнього виправлення. Треба шукати відповідних лідерів, які зможуть сформувати проукраїнський порядок денний на міжнародному рівні. Ми повинні формувати політику не на день, не на рік і навіть не на десятиріччя! Власна, суверенна держава дуже складний та тривалий проект.