Правдива інформація про національно- визвольний рух

Правдива інформація про національно- визвольний рух

Володимир Косик
Точка зору історії:
ОСНОВНЕ ПРО БОРОТЬБУ ОУН І УПА
(До питання визнання національної боротьби)
Питання важливе і скорше чи пізніше мусить отримати остаточну відповідь. До недавна радянська преса і “наука” писали про ОУН і УПА як про “бандитів”. Тепер поволі виявляється правда, хоч не всі бажають її бачити. Є навіть намагання, щоб найвищі органи незалежної Української держави не визнали ОУН-УПА воюючою стороною у визвольній боротьбі українського народу. Звідси потреба ближче приглянутися цьому питанню.
В першу чергу треба ствердити, що полемічними аргументами історичної правди відтворити не можна. Історична правда мусить спиратися на документах та основаних на них логічних висновках. Це тим більше, коли йдеться про дуже важливий період історії українського народу, про боротьбу, в якій взяла участь велика частина населення України. Настала пора знати і визнати правду.

До генеалогії ОУН

Після програної війни в обороні незалежности України у 1919 р., молоді колишні офіцери української національної армії створили у 1920 р. Українську Військову Організацію (УВО; її наказ № 1 був виданий 2.9.1920). Роля і мета УВО з’ясовані в брошурі “У.В.О.”, в якій сказано, що УВО уважала себе революційною організацією, мета якої працювати лише в інтересі української нації, інформувати світ про змагання українського народу до власної незалежної держави, боротися за цю державу включно із збройними (нелегальними) засобами, організувати народ до загального зриву, втримувати дух непримиренности супроти займанців української землі.(1)
Коли в 20-их роках постало декілька українських націоналістичних організацій, зокрема в Галичині, виникло питання об’єднання всіх українських націоналістичних сил з метою консолідації і зміцнення легальної і нелегальної боротьби за незалежність і добро українського народу. Після дискусій і нарад, постановлено скликати з’їзд представників УВО та існуючих нелегальних організацій молоді з Західньої України й еміграції. З’їзд міг відбутися тільки закордоном. На цьому нелегальному з’їзді, який відбувся у Відні в 1929 р., створено Організацію Українських Націоналістів (ОУН).

“Терористична організація”

На західних землях України, від початку 1920-их років, заіснувала ситуація, в якій українські партії могли діяти легально, брати участь у політичному житті Польської держави. Нелегальна ОУН відмовилася визнати міжнародні акти, завдяки яким той чи інший сусід присвоїв собі частину української етнографічної території. Також і в інших народів боротьба за незалежність завжди відбувалася різними шляхами, в тому нелегально і збройною боротьбою.
У своїх рішеннях ОУН говорила, що її метою є звільнити українську територію від усіх займанців, спираючися виключно на підтримку українського народу. ОУН вірила, що коли весь український народ підніметься на революційний зрив, він переможе. Глибока віра в силу і високу якість свого народу ніколи і в жодному народі не була абсурдом, як дехто про це говорить. Це є вічна реальність кожного народу, що бореться за свою незалежність. Пригадаймо, що цю віру мав, між іншими, на еміграції також французький генерал де Ґоль, до якого не завжди доброзичливо ставилися союзники. Своєю вірою, гордістю і впертістю, помимо факту, що тодішня окупована Франція співпряцювала з гітлерівською Німеччиною, він виміг для Франції місце між переможцями над гітлерівським націонал-соціялізмом.
Всім відомо, що до підпільних організацій не “вербують”, як дехто твердить, туди вступають добровільно особи, рішені боротися за національні ідеали, за добро свого народу, за його свободу. Так зробили Степан Бандера, Микола Лебедь, Ярослав Стецько, Роман Шухевич та інші. Це правда, що всі вони були дуже молоді. Але вони були справжні ідеалісти. Відомо, що ідеалістами найчастіше є молоді люди.
Незначна терористична діяльність ОУН була зумовлена боротьбою проти займанців, проти чужої влади, яка гнобила і переслідувала українців, проти кожного окупанта. Секретні німецькі документи говорять, що навіть  гітлерівська партія уважала, що ОУН – це “маленька терористична група” , як висловився керівник відділу зовнішньої політики гітлерівської партії А. Шікенданц у листі до керівника ґестапо Гайдріха, суґеруючи “усунення” цієї організації, іншими словами її заборону(2). Члени ОУН не уважали її терористичною, а визвольною організацією. Таку боротьбу провадили і провадять усі народи, які боряться за свою волю, незалежність.
ОУН виховувала молодь не в меншій мірі, ніж легальні організації. Члени ОУН на західних землях були активні в “Просвіті”, різних громадських організаціях. В них вони найчастіше були найбільш активним елементом. Коли йдеться про те, що члени ОУН твердили, що незалежну державу можна здобути тільки збройним опором чи навіть повстанням проти окупанта, то тут немає нічого дивного.  Бо приготування українського населення до боротьби за свою свободу випливало із констатації, що в існуючій тоді міжнародній політичній обстановці жоден загарбник української території не погодиться добровільно її віддати і не позволить, щоб на ній постала незалежна Українська держава.
Спочатку ОУН виконувала атентати на представників польської влади на території Західної України. Першим атентатом поза українською територією було вбивство у Варшаві польського міністра внутрішних справ Б. Пєрацького, якого ОУН уважала відповідальним за люту “пацифікацію”   (усмирення) українського населення. Після вбивства процес заарештованих членів ОУН виразно виявив, що наказ був виданий Крайовим проводом ОУН. Про відлуння варшавського процесу в цій справі найкраще говорить противник. Ось декілька фраз із польської газети “Вядомосці Літерацке” (№ 50, 15 грудня 1935, Варшава):
“Ті люди вбили, – бажаючи служити справі свого народу. Ми не думаємо, що таким способом вони їй добре служили. Успішно служать вони їй щойно тепер: три четвертини польської преси, що протягом сімнадцяти років не хотіли знати слова “український”, протягом цих трьох тижнів навчилися цього слова і вже його не забудуть… І7 років товкмачили нам, що поширювання, навіть з допомогою насильства, на окраїнних територіях польської мови є рівнозначним із поширюванням польськости, защіплюванням любови до Польщі. А ось ці люди, хоч знають польську мову, не хочуть говорити по-польськи. Їхня ненависть до польської держави, до польського міністра, публіциста і поліцейського поширилася на польську мову. Вчили нас, що ціла та “Україна” є штучним творивом, яке зникне з останніми слідами австрійської держави, творивом якої вона була. А тим часом – це та “Україна” своєю ненавистю до нас бухає сьогодні сильніше, ніж за тих давніх, неспокійних часів…”
Не треба забувати, що також для гітлерівської влади ОУН була “терористичною організацією”, як це ми побачимо дальше.

                         Ідеологія ОУН

Це правда, що в 30-их роках дехто з націоналістів думав про
“диктатуру” під час боротьби за визволення, але, за вийнятком
нечисленних, ніхто серйозно не уявляв собі, яким цей режим буде
насправді у вільній Україні. Дехто пише, що є підстави думати, що ОУН
розраховувала на те, що у випадку війни проти СРСР, українці, в надії на утворення незалежної держави, знайдуть підтримку з боку тоталітарної
Німеччини.
Документи з цього часу засвідчують, що крім кількох членів ПУН (Проводу Українських Націоналістів під проводом А. Мельника) та інтелектуалів з-поза ОУН, молоді члени ОУН таких сподівань не мали. Питання на кого орієнтуватися стало одною з багатьох причин розколу ОУН на дві зовсім окремі організації, бо молоді уважали, що треба спиратися тільки на власні сили і боротися проти кожного, хто є проти незалежности українського народу.
Тут годиться зупинитися на одному питанні, яке має вирішальне значення у житті народу. Це – існування політичних сил, бо лише вони є мотором політичного життя народу, нації. У Франції, у листопаді 1987 p., щоб заохотити молодих громадян записатися на виборчі листи і голосувати, французька влада містила в телебаченні наступне оголошення: “Політика – річ серйозна. Вона визначає життя або смерть народу”. Ця формула ще більше відноситься до українського народу.
Політичні сили бувають різні: легальні, нелегальні, дискретні, таємні. Легальні політичні сили діють лише в рамках закону тої держави, в якій вони існують. Нелегальна політична сила не визнає жодних законів окупанта.
Треба мати на увазі, що у вересні 1939 р. на західній українській території, у наслідок німецької інвазії та упадку Польської держави, впали польські закони і українські легальні партії перестали існувати, вони просто самоліквідувалися. Закони однопартійної системи нацистів і більшовиків в однаковій мірі не позволяли українським легальним партіям існувати.
Єдина ОУН як нелегальна політична сила, для якої закони окупантів не мали значення, продовжувала існувати. Тільки вона залишилася важливим чинником політичного життя народу. Після розколу ОУН у лютому 1940 p. заіснувало дві зовсім окремі ОУН, і кожна з них по-свойому продовжувала свою діяльність і боротьбу. Ми зупинимося на огляді діяльности ОУН-Бандери, яка безпосередньо пов’язана із збройною визвольною боротьбою та створенням Української Повстанської Армії (УПА).
Щоб вірно говорити про ідеологію ОУН, треба брати до уваги тодішні обставини боротьби. Уживані часто в полеміці тенденденційні цитати з постанов Другого Великого Збору ОУН-Бандери від квітня 1941 р. не дають повного образу, якщо не додати до них постанови, котрі унапрямлювали всю дальшу діяльність цієї організації, як ось, наприклад:
“2. Тільки вповні Суверенна Українська Держава може забезпечити українському народові свобідне життя й повний всесторонній розвиток усіх його сил… Тільки справедливий, націоналістичний суспільний лад буде основою сили Української Держави й основою вільного життя всього українського народу… Організація Українських Націоналістів продовжуватиме всіми силами революційну боротьбу Українського Народу без огляду на всі територіяльно-політичні зміни які зайшли б на терені Східньої Европи…” (3)  Отже, також і у випадку німецької окупації.
Потрібно підкреслити, що ОУН Бандери прийняла у 1940 р. принцип співпраці з іншими поневоленими народами у спільній боротьбі під гаслом “Свобода народам і людині“. Про це говорить зокрема програмний Маніфест цієї організації з грудня 1940 p., в якому сказано, між іншим, таке:
“Ми, українці, підносимо прапор нашої боротьби за свободу народів та людини… Боремося за визволення українського народу та всіх поневолених Москвою народів… Боремося проти крайного пониження людини в її праці та в її хаті, проти ограблення її з усякої радости життя, проти поголовного ожебрачування громадян, проти обтяжування жінок найтяжчими обов’язками під брехливою заслоною “урівноправнення ” проти злочинного оглуплювання дітей і молоді брехливою більшовицькою “наукою”, газетою, кіно, радіо, театром, мітінгами та всією безтолковою агіткою сталінського режиму.
“Боремося: за гідність і свободу людини, за право визнавати одверто свої переконання, за свободу всіх віроісповідань, за повну свободу совісти. Боремося проти тиранії і терору більшовицької кліки, проти жахливого режиму НКВД… за право працюючих виявляти одверто свої політичні переконання словом і друком, відбувати свобідно прилюдні збори, та творити свої політичні, громадські та професійні організації. Боремося проти економічного грабежу України… Боремося за те, щоб кожний поневолений Москвою народ міг вповні користуватися багатствами своєї рідної землі та здобутками своєї щоденної праці” ⁽⁴⁾.
Сприйнятливо це комусь чи ні, але приходиться визнати, що такого широкого і прецизного пляну, або точніше – такої візії дальшої діяльности і боротьби не мала тоді жодна інша українська національна група, партія чи організація. Багато з повищих постулятів знаходимо в прийнятій після війни Загальній декларації прав людини ООН. Цей програмний документ поширювали члени ОУН-Бандери в 1941 р. також на центральних і східних землях України у формі листівок, які зберігаються в німецьких архівах.

Ставлення до Німеччини

Між програмними документами ОУН Бандери знаходяться також вказівки від травня 1941 р., в яких між іншим сказано, що у випадку війни: “На звільнених від московсько-більшовицької окупації частинах української землі, не ждучи на ніщо, ОУН проголошує відбудову Української Держави, встановляє владу, яка має зорганізувати державне життя в усіх ділянках та кермувати ним.” (5) Сказано ясно, тому і було проголошено Акт відновлення української держави 30 червня 1941р. у Львові.
Німеччина не ставилася прихильно до питання незалежности України.   Німецькі архівні документи виявляють, що націонал-соціялістична партія вже від років пильно слідкувала за діяльністю ОУН. Її відділ зовнішньої політики (АПА), чітко визначаючи діяльність ОУН як  “антинімецьку”, уважав, що ця діяльність є “якщо не провокаторською то принаймні шкідливою” для Німеччини. Як доказ цього шеф цього відділу, А. Шікенданц, постійно передавав в урядові відомства переклади протинімецьких статтей, які появлялися в пресі ОУН: “Розбудові Нації”, “Націоналісті”, “Наступі”, “Українському Слові” (6).
У вересні 1940 року, тобто вже після розколу ОУН на дві окремі організації, відділ зовнішної політики Німецької націонал-соціялістичної робітничої партії вимагав “припинити” діяльність ОУН і жалівся перед Райхсканцелярією, що з військових мотивів цю “терористичну групу” (мається на увазі ОУН-Бандери) підтримує адмірал Канаріс, шеф абвери (військової розвідки і контррозвідки)(7). В листі до Гайдріха, шефа Головного відомства безпеки Райху (отже теж і ґестапо), А. Шікенданц, писав, що після того, як Радянський Союз зайняв Західню Україну, “ця група втратила останки свого політичного значення”  і тому не розумно з нею рахуватися тим більше, що своєю діяльністю вона “загрожує безпеці держави”. В такій ситуації, на його думку, “цілком виправданим був би розпуск цієї групи як політичної організації” (8).
Однак Канаріс не погодився на це і дальше вважав, що з огляду на політичну ситуацію, такі радикальні заходи проти ОУН були зайвими і недоцільними (9). Це правда, що його служба (абвер) втримувала контакти з ОУН через її представника в Берліні від 1938 року. Ці контакти були відновлені після розколу ОУН, тим разом з керівництвом ОУН Бандери.
Тим самим не відповідає правді, що ОУН Бандери мала будь-які стосунки з ґестапо, як це твердили совєтські органи та твердять деякі противники бандерівців. Відомо, що подекуди українці були перекладачами при німецьких поліційних органах СП і СД (поліції безпеки і служби безпеки) в Україні, як, наприклад, Степан Федак (“Смок”) перекладач у команді СП і СД у Житомирі, але вони не були членами ОУН Бандери.                                                                                   
                                       Напередодні війни

Заплянувавши в червні 1940 року напасти на Радянський Союз, Гітлер визначив у липні цього ж року політичну мету походу: анексія територій Східньої Европи, в тому України (10). Конкретні секретні пляни окупації виготовлялися починаючи від березня 1941 року і вже тоді було передбачено, що влада в окупованих країнах Сходу Европи буде в руках німецьких “райхскомісарів”. Гітлерівська політика ніколи не брала до уваги можливості існування незалежної української держави. Декілька днів пепед початком війни проти СРСР німецька армія отримала доручення не висловлюватися на тему незалежности України (11).
Обидві ОУН по-свойому готувалися до імовірної війни, якої всі сподівалися. ОУН Бандери домовилася з головним штабом вермахту і адм. Канарісом про вишколення двох батальйонів (“Нахтіґаль” і “Ролянд”), зложених з приблизно 700 українців, переважно членів ОУН. Це усне домовлення було чисто військового характеру, зроблене без апробації уряду і органів безпеки Райху. ОУН бачила у цьому домовленні можливість мати військово вишколених людей, які могли б стати зародком майбутньої національної армії. А штаб вермахту хотів використати ці два батальйони для пропагандивних цілей у користь Німеччини. Проте політично ці два батальйони мали підлягати ОУН.
Та несподіване проголошення відновлення української держави З0 червня 1941 р., яке скрайно заскочило німців, змінило засади гри. Зв’язки ОУН Бандери з обома батальйонами негайно перервано і в половині серпня батальйони були розброєні і розв’язані “з політичних причин”. Батальйон “Нахтіґаль” ніколи не був “диверсійно-карательним”, як це твердило радянське КҐБ та повторювали деякі автори, і цей факт потверджують численні німецькі документи.
Колишні батальйони “Нахтіґаль^“ і “Ролянд”, після розв’язання, були переформовані німцями в один батальйон німецької охоронної поліції на основі приватного особистого контракту, підписаного кожним членом нового батальйону на один рік.
Тим самим обидва батальйони перестали існувати як батальйони політично підчиненими Проводові ОУН-Бандери, який, до речі, жодної згоди на перехід до нового батальйону і підписання приватного контракту для служби в німецькому Шуцманшафт-батальйоні не давав. Зрештою, С. Бандера, Я. Стецько та деякі інші керівники вже тоді були заарештовані.
Коротко перед нападом на Радянський Союз українські політичні кола вислали до канцелярії Гітлера меморандуми (ОУН-Мельника 14.4.41; УНО-Берлін 3.7.41; проф. В. Кубійович 11.7.41), в яких пропонувалося позитивну розв’язку українського питання. Ми на них зупинятися не будемо, бо вони не мають жодного пов’язання з боротьбою ОУН-УПА, про яку йдеться. 23 червня 1941 р. також ОУН Бандери вручила канцелярії Райху меморандум. Цей меморандум ішов багато дальше ніж попередні. Подаємо короткі найбільше промовисті уривки:
“Основи для німецько-українських дружніх відносин творитимуться з моментом розпочатого німецького походу на Схід Европи. Тому, що українські націоналісти несуть велику відповідальність за долю і майбутнє України, що вони доказали ділом, для них вирішальне значення має настанова Німеччини щодо української держави, за яку вони боряться. …тільки таке рішення, яке повністю відповідатиме історичним та народним інтересам України, принесе також користь Німеччині… Українські націоналісти у першу чергу заступають інтереси свого власного народу…
“Навіть якщо при вході в Україну німецькі війська спочатку будуть самозрозуміло зустрічати як визволителів, таке ставлення може швидко змінитися, якщо Німеччина увійде до України без наміру відновлення Української Держави й використання відповідних гасел… Найменше насильство викличе протилежні наслідки… У Східній Европі не можна панувати на тривалий час з допомогою технічних засобів держави й адміністрації, що спираються на сильну окупаційну армію… Українська незалежна держава мусить бути економічно самостійною…
“Не існує жодної аналогії для розв’язки українського питання… з Словаччиною чи Хорватією… Дальший розвиток німецько-українських відносин залежить не лише від остаточної розв´язки цієї проблеми, але також від застосованих на самому початку методів… “ (12)
У міністерстві закордонних справ Райху про цей меморандум висловились так: “Меморандум містить у собі докори на адресу Німеччини, яка під час окупації України у І9І8 р. “поробила помилки”… Щодо майбутнього, то Німеччині адресується також вказівки, місцями остерігаючим тоном, що новий порядок може бути впроваджений у Східній Евролі не шляхом тривалої військової окупації, а завдяки створенню незалежної Української Держави… незалежної економічно… (яка) мусить мати крім того власні збройні сили… (а) приклад новостворених держав, таких як Словаччина і Хорватія, не може служити моделлю для Великої України…” (13) 
Війна і окупація

Отож ОУН Бандери намагалася гідно заступати інтереси українського народу і не боялась критично ставитись до Німеччини. Твердити, як це дехто робить, що проголошення держави в запіллі німецької армії було виявом “політичного дилетантизму”, не є нічим іншим, як вияв власного дилетантизму в питаннях політики. Погляньмо, що думав про це ворог.
Заскочені проголошенням Акту відновлення незалежности Української держави, який було прийнято у Львові З0 червня 1941 p., німці 2-го липня взяли під домашній арешт деяких українських діячів(14). Степан Бандера був під домашнім арештом у Кракові вже від 29 червня. У німецькому “Звідомленні про події в СРСР” № 11 за 3 липня 1941 року сказано, що українці, які стоять під проводом Бандери, хотіли проголошенням Української держави “поставити німців перед доконаним фактом”, та що “група Бандери” вже поширює листівку, в якій сказано, що український визвольний рух тепер буде переслідуваний німецькою поліцією(15).
У Берліні уважали, що через спричинений проголошенням відновлення Української держави “удар”, “виникла політична анархія” (16). Також у інформації-нотатці для Гітлера з 5 липня сказано: “…2) Всупереч німецьким плянам у Львові створено західно­український крайовий уряд. Ці українці, які в цій справі брали участь, мусіли бути відтягнені і ув’язнені у Берліні”. В заключенні говорилося, що подібні “самовільності ведуть до анархії, яка загрожує знищенням всякого зародка майбутнього панівного (для Hімеччини) оформлення східного простору Райхом” (17).
Ст. Бандеру заарештовано у Кракові 5 липня і депортовано до Берліну. 9 липня арештовано у Львові і депортовано до Берліну Я. Стецька і Р. Ільницького. В Берліні роблено тиск на Бандеру і Стецька, щоб вони відкликали Акт проголошення відновлення Української держави. Обидва українські керівники відмовилися.
Доречно буде зацитувати промовисте німецьке донесення про події в СРСР № 23 з 15 липня 1941 р.:
“Про положення у Львові повідомляється:

11. та 12.7.1941 р. всі українські партійні угруповання у Львові, за винятком групи ОУН Бандери, але включаючи групу Мельника, запевнили зв’язковому офіцеру Верховного командування вермахту (гауптману проф.д-ру Г.Коху) про свою лояльність по відношенні до німецьких органів влади та про свою добру волю у позитивній роботі по відбудові. Група Бандери з цього приводу також вислала представників до проф. Коха і склала заяву, що потребує роз’яснення щодо двох пунктів:

1) Ставлення до питання про майбутнє України (незалежність),
2) Питання про звільнення Бандери з-під арешту:
До 1) Ганс Кох пояснив, що це питання може вирішити лише фюрер. Щодо звільнення з-під арешту Бандери Кох теж ви­знав себе не компетентним. На завершення Кох змістовно заявив представникам групи Бандери про те, що необхідні роботи по відбудові можуть проводитись і без участі групи Бандери...” (18)
Дня 21 липня 1941 р. міністерство закордонних справ Райху
висловило думку, що проголошення Української держави у Львові
було “самовільним вчинком відомої честолюбивої і активної групи
Бандери” та що  “інсценізовний у Львові Акт”,  з погляду міністерства,
“не має жодного державно-правного значення” ⁽¹⁹⁾.
Тоді Політичне Бюро ОУН Бандери у Берліні видало довшу деклярацію п.з. “До ситуації у Львові”, в якій, між іншим, сказано, що проголошення у Львові вже “є історичним фактом”,  подібно як Акт 22 січня 1918 p. y Києві і Акт 1 листопада 1918 p. y Львові, та що Акт З0 червня 1941 року “стане символом теперішньої визвольної боротьби української нації” (20). Так воно і сталося.
Розвиток національного руху і національної боротьби за незалежність України привернув увагу Москви і її влади в Києві. 31.7.1941 р. появляється перший номер газети в українській мові “За радянську Україну”, в якій поміщено статтю відомого письменника О. Корнійчука п.з. “Смерть зрадникам України”, котра закінчується словами: “На всі брехні, провокації і вбивства має наш свободолюбивий народ для жовто-блакитної банди і їхнього головача Степана Бандери тільки одну відповідь: смерть!” (21).
Прилучення Галичини 1 серпня 1941 р. до Генеральної Губернії (із столицею у Кракові) викликало незадоволення серед українців. Про це звітував проф. Ганс Кох, який дуже добре володів українською мовою, був відповідальним за українські справи в Абвері, а тепер був призначений на пост предстаника міністра для окуповних територій на Сході А.Розенберґа. Він інформував урядові інстанції, що помимо поліційних заходів, групи українських націоналістів Бандери систематично напливали на східні території України і ширять там  пропаганду на користь України.(22)
Почалися заходи проти Похідних груп ОУН Бандери з метою усунути їх з території на схід від Збруча. В цьому напрямі 5 серпня 1941 р. штаб 17-тої армії отримав директиви, у наслідок яких видав наказ усувати з України “українських політичних агітаторів”, бо вони можуть спричинити неспокої серед населення та труднощі “щодо відношення населення до німецьких військ”. Наказ доручав цих “агітаторів” затримувати і якнайшвидше передавати армії, зокрема коли йдеться про агітаторів “групи Бандери, яких можна розпізнавати по тому, що вони мають виказки в німецькій та українській мовах та часто носять синьо-жовту пов’язку на рукавах. Виказки в них забирати і передавати до окремого відділу армії”. (23)
Інший документ з 8 серпня говорить, що Бандера і Стецько були арештовані на доручення Абверу.(24) За українські справи в Абвері у цей час відповідав проф. Ганс Кох, однак не відомо, чи це він особисто дав згадане доручення, хоч це дуже імовірне.
Одночасно німці встановили посилений нагляд над населенням, щоб виявляти осіб від 16 до 55 років, які появилися в місцевостях України після 30.6.1941(25).
У цей час якийсь лейтенант із штабу армії, Крузенштірн, висловив доволі дивні думки, які виявляють реальний стан знань пересічних німців про українські справи. У розділі “Колишні австрійські українці” його документу про українські справи він пише, що ці “рутени-українці” привикли у боротьбі проти поляків до конспіративної боротьби і тепер вони боряться за панування над велико-українцями (Gross-Ukrainer) та щоб мати контролю над Ґрос-Україною. “З цієї причини треба за всяких умов оминути, щоб в управлінні зайнятої німецькими військами української території не увійшов ні один галицький українець (Galizien-Ukrainer)”.(26)
Розуміння української справи і питання України з німецького боку, як у інших випадках з польського і російського боку, подекуди уподібнуються.
А ось цікавий документ з 26.8.1941, виданий німецькою армією, з грифом “Увага! Після прочитання знищити. Не брати на передову лінію. Тільки для усного повідомлення.”  У 6-му пункті сказано: “Не дозволяється говорити про змагання українців за незалежність. Це відноситься теж щодо жовтосиніх прапорів і відзнак (тризуб).” (27)
Тоді ж штаб 213 дивізії виготовив документ про ситуацію на зайнятій українській території, в якому говориться, що в містах Луцьк, Рівне, Ковель, Дубно і Острог “появиляється щораз сильніше стремління до незалежности й усунення німецького впливу. …Стремління до незалежної України стає щораз виразніше, воно проявляється зокрема серед інтелігенції міст.” (28)              27.8.1941 німці вже дійшли до Дніпра. Вони констатують, що населення сіл не має політичної свідомости і “після відступу росіян” згідні,  щоб фольксдойчі (особи німецького походження) перебирали керівництво на місцях та в колгоспах. Але появляються “західноукраїнські націоналістичні інтелектуали”, які проникають в керівництво і розбуджують думки про повністю незалежну Україну. Декотрих з них відсунено до Львова, але немає виразних напрямних, що з ними робити. “А вони предсталяють для старо-російської території небезпеку щодо відбудови, не лише тому, що їхня політична агітація ширить неспокій серед населення, але і тому, що вони підкопують авторитет німецького вермахту твердженнями, що місцеві керівники, війти, районні керівники мають бути відповідальні не лише німецькому вермахту, але також їм як представникам української Держави”.(29)
Згідно з декретом Гітлера з 20 серпня 1941 р. українську територію, яка не відійшла до Генеральної Губернії, оформлено у “Райхскомісаріят Україна”.
7 вересня 1941 р. 17-та армія видає інструкцію, в якій вичисляється категорії осіб, котрих треба уважати “підозрілими” і з ними відповідно поводитися: немісцеві особи, переодягнені працівники НКВД і міліції (партизани), політичні комісари, євреї та “небажані особи: українські політичні агенти руху Бандери…” (30)
Звідомлення німецької поліції безпеки і СД про події в СРСР № 81 з 12 вересня 1941 р. дає наступну характеристику людей Бандери, тобто членів похідних груп цієї організації, які постійно появлялися на центральних і східніх землях України: “Члени цих груп завдали айнзацкоманді № 6 чимало труду і сьогоднішний стан далі незадовільний. Посланці ОУН відзначаються цілеспрямованістю, скромністю і ретельністю, які може породжувати лише справжній ідеалізм. Вони справляють особисто зовсім добре враження”, хоч їхня діяльність, говорить дальше звідомлення, під кожним оглядом шкідлива Німеччині (31).
Так свідчив ворог про членів ОУН Бандери, діяльність яких була незаперечно звернена проти інтересів Німеччини.

                          Створення УПА
 
УПА почала поволі формуватися в половині жовтня 1942 р. з малих озброєних відділів ОУН Бандери, спочатку під назвою відділів самооборони. Механізм і динаміка створення УПА виглядали наступно.
Помимо перших масових арештів членів ОУН Бандери в половині вересня 1941 p., які відбулися, як про це свідчать німецькі документи, на домагання людей з кола ОУН Мельника (32), І-ша Конференція ОУН Бандери прийняла, між іншим, рішення приготовити населення “до активної боротьби з німецьким окупантом”, застосувати систематичне “розкривання німецьких плянів поневолення і колонізації України”, переводити “збір і магазинування зброї”, приготовляти кадри і т.д.(33)
Вже 17 вересня німецька армія отримала наказ арештувати членів ОУН-Бандери у Східній Україні та відправляти їх до Львова чи Тернополя.(34) Та це був лише початок репресій проти ОУН-Бандери.
У звідомленні про діяльність 7-го відділу армії сказано: “Підступи людей Бандери, як запримічено, очевидно, посилені. Повзято відповідні протизаходи. Розпочато відсунення людей Бандери з причини небажаної пропаганди. Якщо тим подіям  покищо не надається незвичайного значення, все ж таки не треба забувати, що з наростаючими труднощами в постачанні населення, познаки чого появляються, виникає вигідний ґрунт для радикальної пропаганди”. (35)
У німецькому поліційному донесенні про події в СРСР з 5 листопада 1941 р. читаємо: “3. Діяльність людей Бандери продовжує бути об’єктом наших спостережень. Нові розслідування, особливо в Миколаєві, призвели до нових арештів і до захоплення важливих документів. Серед них фігурує обширний план заходів групи Бандери. Цей план містить структуру організації, що починається від станиці, яка є одиницею найнижчого ступеня, потім йде район, область і край. Дальше йдуть дані про завдання, застосування псевдоні­мів, пропаганду і т. д. Розслідування у Херсоні призвело до но­вих арештів. За заявами наших довірених людей, можна сказа­ти, що пропаганда прихильників Бандери настільки впливає на населення певних місцевостей, що запал до праці, який про­являвся дотепер, зменшується і поодиноко появляється велике незадоволення заходами керівників сільського господарства. Після обговорення з офіцером абверу, штаб армії видав під­леглим йому військовим частинам циркуляр, в якому сказано, що діяльність людей Бандери заборонена і цих людей треба трактувати так, як це передбачено.” (36)
Величезна підготовча робота ОУН Бандери до збройного опору привернула увагу німців. Із перехоплених ними документів та допитів вони довідалися, що ОУН Бандери приготовляє повстання. Тому 25 листопада 1941 року всі станиці СД (ґестапо) у Райхскомісаріяті Україна отримали наказ, в якому було сказано; що “незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у Райхскомісаріяті з метою створення незалежної України“. Тому наказувалося арештувати всіх активістів “руху Бандери”   і після допитів таємно знищувати “як грабіжників” (37).
Хоч цей наказ мав бути знищений після прочитання, один примірник, однак, зберігся в архівах у Берліні, які були вивезені на захід Німеччини перед приходом Червоної армії і тому попали в руки американцям та стали джерелом доказових документів Нюрнберзького процесу. До цих захоплених американцями документів попав також вгорі названий наказ СД, як один з доказових матеріялів масового нищення неселення в Україні, і він знаходиться між документами Нюрнберзького процесу.
Треба підкреслити, що такого наказу німці не видали проти жодної іншої політичної групи українців (крім, очевидно, комуністів, зокрема комісарів).
У грудні 1941 року німці занотували в своїх звідомленнях, що члени ОУН Бандери отримали наказ збирати по лісах зброю і боєприпаси, які залишила відступаюча радянська армія, споруджувати секретні склади для озброєння відділів, що будуть боротися проти вермахту.
Цікавими є основні політичні погляди ОУН Бандери, які занотували німці на основі заяв одного з арештованих провідних членів Житомирщини, і згідно з якими “керівні кола ОУН не вірять у перемогу Німеччини над Радянською Росією і Англією”. Здобувши перевагу над Радянською Росією, Німеччина буде настільки ослаблена, що не зможе продовжувати війну. Ослаблені таким чином Німеччина і Росія не зможуть перешкодити створенню Української незалежної держави(38).
31 грудня 1941 року німецькі органи безпеки дальше уважали, що “окрім групи Бандери, в Україні не існує жодної організації опору, яка була б здатна становити серйозну небезпеку” (Підкреслення наше-В.К.). Вони вимагали активізації боротьби німецьких органів безпеки проти цієї організації (39). Впродовж цілого періоду окупації десятки і сотки членів цієї організації були арештовані кожного місяця, часто прилюдно страчувані по різних містах України. Арешти відбувалися і на еміграції, зокрема в Німеччині.
2-га Конференція ОУН Бандери на початку квітня 1942 року апробувала метод боротьби у формі малих озброєних відділів самооборони, але “щоб енергія народу не вилилась у партизанщину” було рішено спрямувати цю енергію “у широкий всенародний рух, який забезпечить повну перемогу” (40). Німці подають у своїх звідомленнях, що починаючи від квітня 1942 року на Волині і Поліссі, а опісля і в околицях Кам’янця Подільського та Житомирщини появилися малі озброєні групи ОУН Бандери(41). Один із рапортів каже, що вже в травні було встановлено, що “рух Бандери серйозно зайнявся створенням банд, зокрема на західній частині України” та що він “переходить до військового вишколу своїх членів і час від часу згромаджує їх для воєнних польових занять” (42). Ці відділи переводили незначні операції, атакуючи мости, лінії зв’язку, склади постачання, гоподарські об’єкти.
У жовтні 1942 року малі озброєні відділи ОУН Бандери почали зливатися у великі військові з’єднання. Саме ці з’єднання прийняли опісля назву “Українська Повстанська Армія” (УПА). Головне командування УПА прийняло як дату створення УПА дату 14 жовтня 1942 р. Цю дату, яка багатьом виглядає неймовірною, безспірно потверджує однин із звітів німецької армії, в якому, між іншим, сказано: “Згідно із повідомленням головнокомандуючого вермахту в Україні за 16 жовтня 1942 року українські націоналісти вперше зібралися в районі Сарн у більшу банду і постійно отримують наплив” (43).
Організація і перегрупування малих відділів відбувалися від жовтня 1942 р. до лютого 1943 р.
Від лютого 1943 року УПА розпочала широкомасштабні операції по звільненню території від німецьких залог і адміністрації та від радянських партизанів. Один німецький урядовець звітував у квітні, що українські    “партизани” “вимагають вільної України і відходу німців”. Вони отримують постійно поповнення і нападають у білий день. Проїзд шляхом Житомир-Київ можливий лише під охороною війська. У численних районах вже немає жодної німецької адміністрації. Вони знищили лісопереробні заводи, і вбили кругло 400 службовців і працівників(44).
Донесення райхскомісара України з 4 квітня 1943 року говорить, що   “замовлення і доставки із цих небезпечних районів (в генеральній окрузі Волинь-Поділля) дуже постраждали. На Волині залишилося тільки дві округи вільних від банд. Зокрема небезпечними є виступи українських національних банд в районах Крем’янець-Дубно-Костопіль-Рівне. Українські національні банди напали в ночі з 20 на 2І березня одночасно на всі окружні господарські установи в окрузі Крем’янця… При тому згинуло 12 німців: ляндвіртів, лісничих, солдатів і поліцейських” (45). Пізніше німцям вдалося відвоювати лише дві установи.
Під час дальших боїв німці втратили 175 осіб(46). Генеральний комісар Волині-Поділля звітував З0 квітня, що захід і південь Волині були опановані    “українськими національними бандами” та що “воно дійшло так далеко, що в районах Горохова, Любомля, Дубна, Крем’янця і частково Луцька треба вже говорити про повстання“ (47).
Інші німецькі звідомлення з травня 1943 року говорять про величезні втрати (переважно до 50%) в постачанні хліба, худоби, свиней, баранів, молока, яєць і т.д.(48) Генеральний комісар Волині-Поділля Шене докладав 5 червня Розенберґові, який прибув до Рівного, що “українські націоналісти завдають більше труднощів ніж більшовицькі банди” ⁽⁴⁹⁾.
Пізніше в червні райхскомісар України писав А. Розенберґу, що “українські національні банди мають своє суворе й уміле керівництво та подивугідне озброєння; треба припускати що ці банди почали методично збирати зброю і боєприпаси зразу після першого приходу німецьких військ… Об’єкти, на які нападають банди – це важливі для доступу в країну і постачання фронту залізниці, шляхи і мости, державні господарства, молочарні, склади хліба і сіна, а також доступні їм промислові підприємства” ⁽⁵⁰⁾.
Німецький звіт за 13 липня 1943 року звертав увагу на систематичне пошкодження головного кабельного зв’язку, який йшов через Україну до фронтових армійських груп “А” і “Південь”. Його переривали між Рівним і Житомиром. Від 1 по 11 липня кабельний зв’язок в Україні був перерваний 16 разів, “завдаючи значної шкоди зв’якові з цими армійськими групами” ⁽⁵¹⁾. Безперечно, це також мало вплив на ведення німцями війни на Сході.
У червні 1943 року німці врешті рішилися повести широкий наступ проти УПА, поширюючи при тому масово листівки, звернені проти ОУН. У них говорилося, що ОУН не бореться проти більшовизму, а навпаки – “кремлівські жиди стоять у зв’язку з ОУН”, “ОУН є знаряддям жидівського більшовизму”, в проводі цієї організації “сидять агенти Москви” .(52)
А що говорила про ОУН радянська сторона? Якраз у червні 1943 року в одній листівці радянська влада твердила, що “Бандера прибув на Україну на німецькій тачанці” і “не так давно Бандера та його прихвосні влаштували були “урочисту поїздку” до німців у спеціяльному поїзді” (53). В дійсності Бандера тоді сидів ув’язнений у німецькому концтаборі в Саксенгаузені.
Трагічні події українсько-польського протистояння на Волині, в наслідок якого згинуло багато польського населення, потребують  окремого з’ясування, тому ми цю тему тут не розвиваємо. Зазначимо однак, що обвинувачення з боку поляків на адресу УПА та ОУН-Бандери в загальному не зовсім відповідають правді, яка куди більше копмлексна. У цій трагедії, в якій згинуло стільки ж українського населення як і польського (мабуть 30-35 тисяч по обох боках), винні не лише українці, але і в такій же мірі поляки. Та про це  треба писати окремо.
Радянська влада наказувала радянським партизанам безупинно боротися проти УПА та українського націоналізму. Щоб знеславлювати українських націоналістів, вона вигадала термін “українсько-німецькі націоналісти”.(54) В оборонних боях проти радянських партизан відділи УПА часто виснажувалися, тратили спосібність боротися проти німців, зокрема на Волині. Наприклад, у жовтні і листопаді 1943 р. УПА провела 47 боїв проти німців і 54 проти радянських партизанів.(55)
Противники українського національного руху деколи використовували цей факт на Заході, щоб твердити, що УПА боролася не так проти німців, як проти представників радянської влади, замовчуючи при тому те, що за вказаний період німці в боях з УПА втратили більше 1500 солдатів і офіцерів.
Не можна поминути і той факт, що, як зазначив у своїй статті підпільний автор А. Панасенко, численні комуністи й члени НКВД, “вибившись на німецькі урядові становища“, працювали теж у ґестапо і  винищували українських націоналістів і свідомих українців німецькими руками, і це підтверджують німецькі документи(56).
Треба підкреслити те, що навіть у 1944 p., коли німці вже відступали і годилися на локальні домовлення з деякими відділами УПА, головний штаб німецьких військ видав наступні інструкції, в яких констатовано:
“Збройні сили УПА боряться за вільну і незалежну Україну і фанатично вірять, що зможуть досягти цієї мети. Їхними ворогами є німці і росіяни. Вони погоджуються зараз іти з нами на переговори тому, що в даний момент вони вважають найбільш небезпечними росіян. З огляду на їхню ненадійність, не може бути мови про якесь спільне діяння з УПА на дальшу мету. УПА також відмовляється воювати на боці німецького вермахту. Проте про переведення згаданих місцевих угод не існує жодних застережень (з німецького боку)” ⁽⁵⁷⁾. Там, де немає локального домовлення, був наказ “воювати проти УПА так само, як і проти всіх інших банд і знищувати їх” (58).
Німецькі документи виявляють, що за вийнятком кількох місцевих домовлень з чисто військових причин, УПА не годилася на жодну політичну співпрацю з німцями. Але навіть місцеві домовлення з відступаючими німецькими частинами (найчастіше, щоб зберегти людські життя, в тому і цивільного населення, або щоб здобути зброю), домовлення не могли бути систематичними. Тому існує декілька випадків, коли офіцерів, які переговорювали з німцями, було віддано під воєнний суд УПА і розстріляно.
У вересні 1944 р. практично вся українська територія вже була зайнята червоною армією. В Україні створилася нова ситуація, в якій, як писав уже згаданий півдпільний автор, Арсен Панасенко, сталінсько-більшовицький імперіялізм, як вірний переємник і продовжувач російських великодержавних заповітів і традицій “російської тюрми народів”, “окуповуючи вдруге Україну, …повів з особливою гостротою наступ на: 1. ідейно-політичні позиції і 2. на фізичне й матеріяльне знищування українського народу та його революційно-визвольного руху “(59).
Сталінсько-російські імперіялісти намагалися в першу чергу вбити віру українського народу в можливість вільного життя без опіки російського народу (“старшого брата”), а на зовні скомпрометувати в очах світу визвольну боротьбу українського народу, приписуючи українським націоналістам співпрацю з гітлерівцями.
Щоб побороти УПА й підпілля ОУН-Бандери радянсько-російська влада вдавалася часто до заборонених міжнародними конвенціями методів боротьби. Наприклад на Волині вживали бактеріологічні засоби з метою ширити хвороби серед вояків УПА. Всюди взятих у полон  вояків УПА після бою часто вбивали, возили на санях або фірах по селах, щоб залякуввати народ, інших вішали прилюдно і так залишали днями, з тою ж метою. Слідчі застосовували нелюдські тортури. Війська НКВД уживали проти УПА розривні кулі. Влада Москви, подібно як німці, застосовувала колективну відповідальність: за члена УПА чи ОУН карали родину.
Одним із улюблених методів НКВД була провокація з метою переконати і налякати народ, щоб не підтримував повстанців, яких представляли як звичайних бандитів. НКВД передягало окремі свої відділи в повстанців, і ці відділи грабували населення, вбивали невинних селян, зокрема тих, які допомагали підпіллю і повстанцям, а потім всіма засобами інформації, в тому і в пресі, звинувачували УПА в жорстокостях і вбивствах невинних людей, в бандитизмі. Ці факти підтверджуються радянськими архівними матеріялами.
Коли у 1946 р. на східних землях України запанував голод, спричинений посухою та відмовою влади зменшити обов’язкової поставки зернових і інших продуктів, сотки тисяч українців їхали на західні землі шукати хліба. Там УПА і підпілля видавали заклики до населення подавати допомогу голодуючим братам-українцям, помимо репресивних заходів військ НКВД.
У рамках боротьби проти національно-визвольного руху на західних землях України радянсько-російська влада рішила довести до ліквідації Української Греко-Католицької Церкви, яку прилучила до Російської Православної Церкви, або як пишуть – до Православної Церкви  Московського Патріярхату.
У рамках тої самої боротьби в роках 1945-1946 радянська влада в деяких районах перейшла до винищування численних лісових масивів. Крім цього Москва згромадила на західних землях більше пів мільйона військ, в більшості військ НКВД. До кінця літа 1946 р. УПА оперувала малими і великими відділами. Втрати УПА були великими. На конференції Проводу ОУН-Бандери у червні 1946 р. було рішено перейти з повстанської війни на підпільну боротьбу.
У липні 1946 р. головнокомандуючий УПА, генерал Тарас Чупринка (Роман Шухевич), який був одночасно головою Проводу ОУН-Бандери, видав наказ до УПА перейти з повстанської форми боротьби до підпільної.
Переорганізація УПА відбулася восени 1946 р. Більшість відділів розформовано, якусь частину вояків переведено на цивільний стан,  інших переведено до підпільної мережі ОУН-Бандери, яка наперед приготовила відповідні сховища і бункери. Однак деякі регулярні відділи УПА у зменшеному складі продовжували партизанську боротьбу в Карпатах, на Поліссі і на Закерзонні.
На Закерзонні (українські землі на захід від польсько-радянського кордону), яке опинилося під Польщеню, ситуація була ускладнена тим, що до початку 1944 р. там не існувало значної мережі ОУН-Бандери, ні збройних відділів тої організації чи УПА. На Холмщині і на Підляшші існували вже від 1941 р. польські озброєні боївки, які від серпня 1942 р. боролися проти українського населення. Не маючи змоги протиставитися польським атакам, українські відділи самооборони звернулися до командування УПА про допомогу.
Перші два відділи УПА прибули на Холмщину в березні 1944 р. з Волині. Потім прийшло ще чотири відділи. Декілька відділів створено на місці. В обставинах, коли горіли українські села і гинули українці, УПА взяла на себе оборону українського населення в цих околицях.
Подібна ситуація була на Перемищині. Малі відділи УПА виникли тут щойно в травні-червні 1944 р., але вони мусіли вести бої з німцями. В серпні 1944 р. прибули туди деякі відділи УПА з Галичини. Після того, як ці території зайняла червона армія і була створена польська армія, ситуація погіршилася. Маючи згоду західних союзників, Москва погодилася на т.зв. “виміну населення”: репатріяція поляків з СРСР до Польщі та виселення українців, що жили на захід від Бугу і Сяну на територію УРСР.
Почався терор з метою “очистити територію” від українського населення. УПА стала в його обороні. Оскільки до початку весни 1945 р. до УРСР виїхало дуже мало українського населення, польська влада зарядила насильне виселення. Варшава стягнула на Закерзоння великі військові сили, яким допомагали оперативні групи НКВД. У висліді насильства і терору виселено до УРСР 483 тисячі українського населення. На Закерзонні залишилося приблизно 300 тисяч українців.
Боротьба польської армії і міліції проти УПА продовжувалася до травня 1947 року. Щоб остаточно подолати УПА, три держави, Польща, СРСР і Чехословаччина, підписали 7 травня 1947 р. договір про військову співпрацю і бльокування своїх кордонів. Варшава заплянувала провести акцію насильного переселення українського населення на новоотримані західні і північні території Польщі. Цей плян отримав кодову назву “Акція Вісла”. Майже все українське наслення було переселено в атмосфері терору. Лемківщину і Перемищину цілком очищено від українського населення.
Відділи УПА, які обороняли українське населення, декілька місяців пізніше відійшли на територію УРСР, інші пішли рейдом через Чехо-Словаччину до Західної Німеччини, де були розброєні американською армією, про що інформувала західна преса.
В Україні у жовтні 1947 р. розпочалися масові депортації українського населення з тих областей, де діяла УПА. Вивезено біля 300 тисяч осіб. У березні-квітні 1949 р. вивезено найменше 200 тисяч осіб. Разом вивезено понад 500 тисяч, а за деякими авторами – приблизно півтора мільйона. Ця частина страждань українського народу науково-історично і соціологічно – мало досліджена і вияснена.
В Україні, після її переорганізації, від осені 1946 р. УПА продовжувала діяти і боротися в тринадцяти областях України. Згідно з інформаціями Української Головної Визвольної Ради, УПА і збройне підпілля провели в цих  облас­тях України 912 збройних акцій, в тому числі 464 обо­ронних боїв і сутичок і 136 зачіпливих-наступальних акцій. За час від 1 липня 1947 року до 30 червня 1948 року проведено 1.205 збройних акцій, в тому числі 694 оборонних боїв і сутичок і 118 наступальних акцій. Очевидно, втрати по обох боках були великі.(60)
Відділи УПА ходили рейдами до сусідніх країн і там, якщо було можливо, інформували населення про мету її боротьби, про змаган­ня українців за свободу й незалежність, за справедливий соціяльний лад. Такі рейди відбулися в Бі­лорусі (осінь 1944, осінь 1945, зима 1946), в Румунії (червень 1940, червень-липень 1949), в Польщі (Люблинське воєводство: 1945, 1946: Східня Прусія: від літа 1947 до весни 1948), в Чехосло-Словаччині. У 1948 році у Чехословаччині рейдували також відділи з Холмщини і Підляшшя і рештки відділів з Засяння і Лемківщини. Дехто з них попав в руки чеської поліції, але значна кількість з них змогла дістатися до Німеччини і Австрії.
У цей час відділи УПА ще діяли лише в підкарпатських областях України, а в інших областях діяли особи, залучені до підпілля.
Взимку 1948-1949 кинено проти УПА і підпілля ОУН чотири дивізії, якими командував ген. Ковальчук. Але і ця офензива не була спроможна покласти край визвольній боротьбі. В другій половині 1949 року і в першій половині 1950 року спецвідділи МВД бло­кували терени дій і проводили операції за операціями. УПА зазнала поважних втрат у командному складі. Емґебістам вдалося викрити криївку ген. Тараса Чупринки в с. Білогорща біля Львова. Головний командир УПА, обороняючи себе збройно, загинув 5 березня 1950 року.
Труднощі боротьби збільшувалися ще й тому, що поси­лена колективізація спричинила нестачу харчів і майже голод у Дрогобицькій і Станіславівській областях. Все ж таки подекуди боротьба продовжувалась ще до 1952-1954 років, а в дея­ких районах аж до 1956 року, коли, як це сказали каґебісти Левкові Лук’яненкові, відбувся останній бій між відділами МҐБ і УПА.
Ось такі реалії боротьби ОУН і УПА, яких поборювали кожна по свойому обидві тоталітарні держави, та інші окупанти української території. Ми навели цитати з німецьких джерел та дуже коротко описали дальшу боротьбу УПА на підставі українських та радянських джерел.(61)

Реабілітація?

Важливим є підкреслити, що в умовах сталінського терору збройна боротьба не була можлива без підтримки населення. Українські маси не відмовляли в допомозі УПА і підпіллю ОУН, яких  треба було прохарчувати, лікувати ранених, доставляти інформацію та боєприпаси. Щоб довести до розриву між населенням і УПА російсько-радянські органи передягали окремі підрозділи своїх солдатів або перевертнів в одяги УПА і чинили страшні звірства над населенням. Вони, може, ще живуть в Україні і користуються всіма правами. Комуністи та інші особи, які були (а мабуть є  сьогодні) проти незалежності України і проти українського націоналізму (зокрема під впливом важкої ідеологічної кампанії з боку комуністичної доктрини, поширюваної слугами російського імперіалізму)  сьогодні виступають проти визнання ОУН і УПА та представляють їх як колаборантів гітлерівців.
У дійсності боротьба ОУН-УПА – це справді єдине (унікальне) явище в історії Європи. Ця боротьба спиралася на сили народу, постала і розвивалася без жодної допомоги ззовні. Всі без вийнятку європейські рухи опору, від Франції починаючи і на Югославії кінчаючи, в тому і радянські партизани, отримували постійно допомогу ззовні, одержували зброю, боєприпаси, ліки, гроші, командний персонал, радіоапарати.
Боротьба ОУН-УПА зовсім природньо заслуговує на щось більше, як на реабілітацію, поновлення доброго імені, який несправедливо заплямували Москва, КПРС, КҐБ, радянський тоталітарний режим. В інтересі Москви і російсько-радянської імперії було поборювати ОУН-УПА, представляти їх у неправдивому світлі. В інтересі незалежної, протиімперської України є визнати правду.
Документи виявляють, що ОУН і УПА були під час Другої світової війни воюючою стороною проти нацистської Німеччини, а потім боролись проти радянського тоталітарного імперіялізму і його панування в Україні. Їх боротьба була боротьбою за соціяльну і національну свободу, за право української нації на життя і свобідний розвиток, за самостійну суверенну державу, за незалежність України, і вона була продовженням національно-визвольної боротьби українського народу, яка розпочалася у 1917 році. Такою вона повинна бути визнана.

Володимир КОСИК –
Доктор історичних наук Сорбонни (Париж)
Та Українського Вільного Університету (Мюнхен)
                                 
                                  Нотатки

1 Див. Петро Мірчук, Нарис історії ОУН, т. 1, с. 22-23.
2 Німецький Федеральний Архів: ВА NS 43/43 S.5,  20;  див. збірка документів В. Косика Das Dritte Reich und die Ukrainische Frage, Dokumente 1934-1944, München, 1985, S. 51.
3 ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929-1955, (Мюнхен), 1955, с. 27.
4 Там таки, с. 21-22.
5 Там таки, с. 52.
6 ВА NS 43/42 f. 339-343; 43/41 f. 82-88; Архів Мін. закордонних справ (Бонн): АА Роl. V524.
7 BA NS 43/43 f. 5-6.
8 BA NS 43/43 f. 20.
9 BA NS 43/43 f. 12.
10 Згідно з нотатками генерала Гальдера, на нарадах генерального штабу 22.7.1940 року Гітлер, немов би визначив наступну політичну мету війни проти Росії: “Українська Великодержава, Балтійський союз держав, Білорусія, Фінляндія… “, але 31.7.1940 року він уточнив: “Після того Україна, Білорусь,
Балтійські держави – нам!”. Вороги України цитують першу фразу, і забувають другу фразу. Див. Generaloberst Halder,  Kriegstagebuch, Band 2, Stuttgart, 1963, S. 49-50.
11 Німецький військовий архів, Фрайбурґ, BA-MA RH 24-3/134 WB 3002 (3).
12 BA R 43 11/1500 f. 61-77.
13 Ausenpolitisches Amt (AA), Bonn, VIR Grosskopf, zu D IX 15 g, All. Akten Pol., XIII, 24. Подається уривки документу.
14 BA R 58/214 f. 59. Деякі уривки із звітів шефа СП і СД були опубліковані В. Косиком у збірнику документів Das Dritte Reich und die Ukrainische Frage…, поп.цит.
15 BA R 58/214 f. 59.
16 AA All. Akten Pol. XIII. 9 20029
17 Institut für Zeitgeschichte, München, ED 165.
18 BA R 58/214 f. 173.
19 AA All. Akten Pol. XIII 24 E292421.
20 Ibid. E292448.
21 AA III/Ukraine, Pol. XIII, 24 (переклад з німецької).
22 AA All Akten  Pol. XIII  11  323274.
23 BА-MA RH 20-17/276 Armeeoberkomando 17. Виказки, про які мова, були від ОУН-Бандери.
24 BA-MA RH 22/5 Wünsche für Major v. Altenstdt, 5.
25 BA-MA RH 20-17/276, Armeeoberkomando 17, A.H.Qu. den 18.8.41, S. 2.
26 BA-MA RH 24-3/135, 187.
27 BA-MA RH 20-6/491 f. 61.
28 BA-MA RH 22/204, Sich.-division 213,  Lage und Erfahrungsbericht 27.8.1941. S. 1.
29 Там таки, с. 3.
30 BA-MA RH 20-17/276, A.H.Qu., den 7.9.41.
31 BA R 58/217 f. 50-51.
32 ВА R 58/217 Ereignismeldung UdSSR. Nr. 79, f. 9, 10; Nr. 86 f. 101, 102.
33 Микола Лебедь, УПА , (Мюнхен), 1946, с. 17.
34 BA-MA RH 20-11/333, Armeeoberkomando 11, Abwehr-Offizier 17. September 1941.
35 BA-MA 22/203 Tätigkeitsbericht der Abt. VII vom 1.-30.10.1941.
36 BA R 58/218 f. 363.
37 ІМТ 014-USSR (№ 7), XXXIX, S. 269-270.
38 BA R 58/219 f. 253-255.
39 BA R 70 SU/31 f. 132-133.
40 ОУН у світлі постанов…, поп.цит., с. 62.
41 ВА R 58/698 f. 82; R 58/222 f. 231.
42 Там таки.
43 ВА-МА RH 22/175. Документ за 26.10.1942.
44 BA R 6/492 f. 1-3.
45 BA R 6/492 f. 5-10.
46 ВА R 6/492 f. 5-6.
47 BA R 94/17 f. 2.
48 ВА-MА RW 41/44 1678/43 geh.
49 BAR 6/310 f. 43.
50 W. Kosyk, L’Allemagne national-socialiste et l’Ukraine, Paris, 1986, doc. 182; український переклад: Україна і Німеччина у Другій світовій війні, НТШ, Львів, 1993, док. 182, с. 614-615.
51 ВА-МА RW 4/у 603, WFSt/Op. (H) Nr. 03024/43 geheim.
52 M. Лебедь,   УПА , поп.цит., с. 101-103.
53 Листівки партійного підпілля і партизанських загонів України у Велику вітчизняну війну, Київ. 1969, с. 121-124.
54 Див. Володимир Косик, Україна і Німеччина…, поп. цит., с. 354.
55 Лев Шанковський, Українська Повстанська Армія, в “Історія Українського Війська”, друге видання, вид. І. Тиктор, Вінніпеґ, Канада, с. 676 .
56 Aufzeichnungen über die Lage in der Ukraine. Den 15.X.1942. BA R 6/70. Німецький оригінал і переклад див. В. Косик, Україна в Другій світовій війні, том 2, док. 46.
57 BA-MA RH 24-13/171 f. 3.
58 Там таки.
59 Арсен Панасенко, Боротьба українського народу з другою большевицькою окупацією,  в “УГВР в світлі постанов Великого Збору та інших документів з діяльности 1944-1951”, збірка документів, вид. ЗЧ ОУН, (Мюнхен), 1956, с. 102.
60 В. Косик, Українська Повстанська Армія (короткий історичний огляд), Стрий, 1992, с. 32.
61 Лев Шанковський, Українська Повстанська Армія, в “Історія укрїнського війська”, друге видання, вид. І. Тиктор, Вінніпеґ, Канада, сс. 635-819. Літопис УПА. томи 1-21, Торонто, Канада. 1982-1995. Білас І., Репресивно-каральна ситема в Україні, 1917-1953, суспільно-політичний та історико-правовий аналіз, у 2-ох томах, Київ, 1994. Юрій Киричук, Історія УПА, Тернопіль, 1991. В. Косик, Українсська Повстанська Армія, Стрий, 1992. УПА в світлі документів боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу, 1942-1950, у 2-ох томах, видання ЗЧ ОУН, (Мюнхен) 1957, 1960. УГВР в світлі постанов Великого Збору та інших документів з діяльности 1944-1951 рр., збірка документів, вид. ЗЧ ОУН (Мюнхен), 1956.

———————————————————————————

БАНДЕРА І ЄВРЕЇ

Історичний нарис

 

Зимою 1959-1960 року українці всього вільного світу, незалежно від політичних переконань, масово писали спогади і більші публікації про Степана Бандеру. Те що його несподівана насильницька смерть відбулася за наказом особисто Хрущова світ ще не знав. Українці, які в переважній більшості були знайомі з «практиками» політичної боротьби московських імперіалістів, лише припускали, хто саме убив Бандеру. Публічний судовий процес над вбивцею, який викриє увесь ланцюг цього вбивства буде пізніше

 

ІСТОРИЧНА ПРАВДА  — 20 СІЧНЯ 2023

 

 

 

Юрій Юзич

 

Історик, Голова Крайової пластової ради “Пласту – НСОУ”, випускник історичного факультету ЛНУ ім. І. Франка

 

Допоки справа вбивства Бандери перебувала під мороком таємничості, КДБ підготувало і запустило свою версію. В стилі, що вже колись було зроблено із Симоном Петлюрою.

 

Суть її була простою – Бандера тісно працював із “нацистом Обрелендером”, який у 1940 році був зв’язковим від німців до батальйону “Нахтігаль”. А тому вбивство влітку 1941 польських професорів у Львові здійснили члени ОУН із “Нахтігалю”, за дорученням яке передав Оберлендер. Ну і погроми євреїв та подальші знищення євреїв – теж на рахунку ОУН. І саме Оберлендер організував вбивство Бандери, щоб “сховати сліди”.

 

Вже 23 жовтня 1959 року, через тиждень після вбивства Бандери, чекісти запустили це “актівноє меропріятіє”, яке сьогодні би називалось ІПСО – інформаційно-психологічна спеціальна операція. Почалась вона із прес-конференції “східнонімецького” професора Альберта Нордена, який обвинувачував Обрелендера.

Нюанс полягав у тому, що Theodor Oberländer після Другої світової війни обраний депутатом Бундестагу. А в уряді легендарного сьогодні Конрада Аденауера посів посаду міністра в справах біженців. Все закручувалось масштабно, із заочним засудженням Оберлендера в “Демократіческой республікє Германії”, залученням єврейських та польських організацій через агентів впливу Москви у них.

 

Описувати цю ІПСО тут не буду. Про це написано багато. Суд Бонна ще у вересні 1960 року, опираючись на свідчення сотень свідків, відкинув усі обвинувачення проти відомого тоді німецького політика Оберлендера. Але спецоперація стала настільки захоплюючою історією для прихильників теорії змов, що й до сьогодні б’є по українцях загалом і по Бандері зокрема. Зокрема і з наукового середовища, яке продовжує споживати і кормити совкові наративи. Тому тут коротко опишу лише лінію про Бандеру і євреїв. Очима українців. А не московських зайд та їхніх слуг, які сьогодні продовжують свою чортову роботу.

 

Весною 1960 року квартальний часопис “Midstream” (том 6, число 2), який видавала англійською мовою в Нью-Йорку фундація Теодора Герцля, вийшов із статтею Ройбена Айнштайна під назвою “Справа Бандери-Оберлендера“.

 

Стаття відпрацьована чітко в московських наративах дискредитації Бандери, ОУН і українського визвольного руху загалом. Тобто, фактично проти всіх українців вільного світу, які – навіть категоричні політичні противники Бандери – буквально кілька місяців тому помістили некрологи про смерть лідера найпотужнішої тоді української політичної сили.

 

Хто такий цей Reuben Ainsztein? Навіть поверхневе знайомство з його біографією говорить про принаймні дві можливі точки дотику із московськими спецслужбами. Ройбен Айнштайн (1917-1981) — британський журналіст єврейсько-польського походження. Мешкаючи в Бельгії, у 1940 році втік до Іспанії, де був інтернованим (франкісти садили тоді комуністів та лівих всіх відтінків).

Після війни почав кар’єру журналіста-фрілансера…. Тобто з грошима складно. Окрім цього його листування документує тривалу позаштатну роботу для Віденської бібліотеки (хто не в курсі – Відень був тоді під сильним московським впливом і важливим центром роботи їх спецслужб).

На його антиукраїнську статтю у “Midstream” одразу відреагував офіціоз банедрівської ОУН у США “Вісник Організації оборони чотирьох свобід України”. Що Ройбен Айнштайн, якого редакція єврейського квартальника подала “знавцем справ Східньої Европи” для представлення справи Бандери, “фашистівського українського лідера”, бойові підрозділи якого відповідальні за життя сотень тисяч євреїв, поляків та українців у 1940-х роках. Бандерівське видання звертало увагу:

“На стор. 21 автор, твердить, за совєтською пресою (тут і далі в цитатах – виділення мої. – Ред.), що Степан Бандера і його прибічники допомагали гітлерівцям нищити жидів. Очевидно, про численні випадки, коли українці рятували жидів, наражаючи на смертельну небезпеку життя своє і своїх родин, автор “не знає””[1].

 

Офіціоз ОУН у США одразу поставив під сумнів експертність автора, фактично першого обвинувачувача особисто Бандери щодо євреїв. Адже кожен, хто занурювався в радянську історіографією розуміє, що вона – особливо в тонких політичних питаннях – публікувалась якщо не за активної участі спецслужб чи відповідної самоцензури, то щонайменше цензорувалась і – часто – доредаговувалась перед публікацією відповідним ідеологічним чином.

 

Айнштайн не був істориком, а лише фрілансером-журналістом. Як виглядає, він взагалі під час Другої світової війни не був в Україні. Єдине, що його пов’язує з українськими землями, то це деклароване польсько-єврейське походження. Кому цікаво, може глибше зайнятись вивченням цього персонажу і рештою його творчої спадщини та провести аналіз замовлених москвою публікацій в західній пресі. Упевнений, що таких буде більше, ніж про Бандеру.

 

Як працювали чекісти, гарний приклад наводить кандидат філологічних наук Галина Дичковська, доцентка Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника. “У мене в кандидатській дисертації був розділ аналізу радянської історіографії, який мені порекомендували викинути, бо я просто не захищу дисертації”. Що там було? “Це був аналіз тогочасних книжок радянських на зразок от з тризубом чи свастикою, це був аналіз тих книг з їхніми посиланнями на джерела. Так от в цих книгах абсолютно липові посилання, наприклад, С. Бандера казав: “вішайте жидів на кожній вербі”. Піднімаємо в архіві посилання – там і близько нема такого тексту“[2].

 

Дитина політичного порозуміння і спільної збройної боротьби за Україну

 

Бандера народився у період розквіту єврейсько-українського політичного порозуміння в Галичині. На виборах до австрійського парламенту 1907 і 1911 років місцеві політичні лідери обох народів домовились про взаємну підтримку. Умовно кажучи українці підтримували єврейських кандидатів по селах, а євреї українських – по містах. Завдяки підтримці українців євреї вперше отримали власну фракцію у австрійському парламенті. Першу в європейському парламенті.

Українці та євреї проводили масові спільні передвиборчі мітинги. У квітні 1907 року лідер Єврейської національної партії в українській щоденній газеті “Діло” ствердив, що до євреїв, які самовизначилися як поляки (та отримують із цього економічні інтереси), слід стати в опозицію. Об’єднавшись з українцями. Руку допомоги простягнули в першу чергу українські соціалістичні партії. А Старий Угринів, де народився Бандера був одним з опорних електоральних осередків української радикальної (соціалістичної) партії, заснованої колись Іваном Франком.

 

Соціалістичні переконання односельчан передались і Бандері, який підтримував “рідну” партію і в другій половині 1920-х років. Треба відзначити, що у період дитинства Бандери радикальна партія була найбільш прогресивною силою в середовищі галицького українського селянства. Зокрема, масово творячи осередки товариства “Січ” (у 1920-х, під тиском поляків січові організації трансформувались в “Луги”; тому створюючи “Луг” у рідному селі  Бандера фактично створював парамілітарну організацію радикальної партії, а не “націонал-демократичне товариство “Сокіл”).

 

Вибухова світоглядна суміш нуртувала тоді в Старому Угринові і по багатьох селах краю. “Січі”, які культивували нетерпимість до споювання корчмарями-євреями українців, водночас першими подали руку допомоги євреям у боротьбі за їхні соціальні права. Тому не слід дивуватись світлині в Альбомі Українських Січових Стрільців (Львів, 1935), де українці стоять над могилою свого бойового побратима-добровольця – січовика, “віри Мойсеєвої”.

Греко-католицька Церква, попри всі зусилля митрополита Андрея Шептицького, тоді в цілому суспільно відставала. Церковники і світські клерикали переважно критикували політику соціалістів на їх зближення з євреями. Яку, окрім радикальної партії, провадила також малочисельна Українська соціал-демократична партія. Національно-демократична партія, поступово, але теж рухалась в напрямку до порозуміння.

В українській клерикальній пресі, тобто релігійно-орієнтованій, того часу можна було прочитати наступну тезу: “…радикали і соціалісти – то безбожники, вони в Бога не вірують. Разом з жидами – бо де ж без них обійшлося би, де ходить о знищення святої віри – хочуть вони перевернути християнство з гори корінем”[3]. Але були й прогресивні греко-католицькі священники, які підтримували створення “антиклерикальних” (як тоді вважалось) товариств “Січ” в своїх селах. А теж підтримували порозуміння з євреями на основі спільного виборювання соціальних прав та відстоювання національного інтересу.

 

До прогресивних парохів однозначно відносився і батько Бандери – отець Андрій. Без його підтримки, навряд чи в Старому Угринові був би політичний консенсус щодо підтримки радикальної партії, який передався і його сину Степану. Отець Андрій, зокрема, пізніше не розділяв ультраконсервативних поглядів єпископа Хомишина, який на парафії “ставив” лише отців-целібатників (неодружених). А січовий рух в Калуському повіті ще чекає свого дослідника (див.: ЦДІАЛ. – Ф. 146. – Оп. 70. – Спр. 1152).

Батька Бандери називали “священником із шаблею при боці”, бо коли почалась війна з поляками – він, без надуми, пішов в УГА капеланом. А перед цим організовував військові відділи із українських селян для відбуття на протипольский фронт. Озброював їх зброєю, якої було багато по селах з часів боїв тут з російською імператорською армією в першу світову війну[4]. Тоді в УГА пішло воювати й багато галицьких євреїв. Сотні, а може й тисячі. Які обрали не “панську” Польщу (ще один совковий наратив), а демократичну Україну.

Звісно, що Степан Бандера добре знав із дитинства про єврейські бойові підрозділи в УГА. Про євреїв, які боролись і вмирали за незалежну Україну. Євреїв, які могли залишитись в Галичині, але перейшли із УГА ріку Збруч та пішли допомагати “наддніпрянцям” відбивати Київ з рук більшовиків. Цілком усвідомлюючи, що серед останніх було багато “російських” євреїв, які захопились ідеєю світової революції (як і багато українців-ренегатів). Шоковані тамтешніми погромами, але вірні ідеї спільної боротьби із зайдами-окупантами.

Бандера не просто знав, а бачив цих єврейських воїнів українського війська на власні очі. Бо разом із українськими військами та своєю родиною відступав – біженцем – під натиском польської армії. На це чомусь мало звертається уваги, що у травні 1919 році Степан Бандера переселився в село Ягільницю – на півдні сучасної Тернопільської області – до своїх родичів Антоновичів. Десятирічна дитина саме там перебувала в епіцентрі слави й трагедії УГА. Легендарної Чортківської офензиви та відступу за Збруч.

Куди разом із батьком пішли і єврейські добровольці. А Степан, разом із мамою, потрапив під окупацію поляків.

Виростав в атмосфері порозуміння із єврейською молоддю Галичини

В Українській гімназії в Стрию, де Бандера здобув середню освіту, окрім українців навчались також єврейські і німецькі діти. Справа в тому, що польська окупаційна (як вважали українці і деякі євреї) адміністрація Галичини у 1920-х роках предметно зайнялась полонізацією середніх навчальних закладів. І Бандера потрапив під увесь “букет” цієї політики, адже вступив він до цієї гімназії восени 1919 року, тобто через два місяці після того, яка УГА залишила Галичину і пішла разом із Армію УНР на здобуття Києва.

 

Стрийська гімназія довший час боролась за свою українську сутність. Це було не просто, бо поляки навіть назву “українська” заборонили і ввели термін “руська”. Один із учнів цієї гімназії Петро Мірчук написав у своєму нарисі про Бандеру: “Кругло пів тисячки учнів становили українці, з додатком лише кількох німців і жидів, батьки яких виявили свою солідарність з українським народом, як господарем цієї землі, теж у період його лихоліття”. І далі: “польських учнів тут не було зовсім, бо ренегати воліли посилати своїх дітей до польських шкіл”[5]. Діти-євреї в цій гімназії вчились українською мовою.

Вступивши гімназистом у 1923 році до Пласту – українського скавтингу – Бандера виростав там теж в атмосфері єврейсько-українського порозуміння. Пластуни цілком нормально співпрацювали із єврейською молоддю, наприклад, в частині дружніх спортивних матчів.

Так, в жовтні 1921 року “Пластовий спортивний кружок” зіграв у “м’ячеві змагання”, тобто у футбол, із “жидівським спортивним клюбом “Маккабі” з вислідом 4:0 в користь пластунів”[6]. Звісно, що з поляками такі товариські матчі в той час були неможливими. Недавня полько-українська війна за Галичину, де єврейська молодь воювала в складі УГА, на довгі роки відкидала подібну можливість.

 

Коли Степан Бандера ще готувався вступити до Пласту, єврейські скаути вже увійшли до української галицької літератури. Видавництво “Світ дитини” завбачливо видало оповідання Марії Штеліги “За скляною стіною” (Львів, 1922). Офіціоз українського Пласту тоді писав: “Прегарне оповідання з життя жидівських скавтів – шомрів, якого лєктура розбудить в душі нашої молоді зрозуміння і захоплення для ідей Пласту”. Цілком можливо, що це оповідання – рекомендоване пластовим проводом, прочитав і Бандера.

 

Під час юнакування Бандери у Стрию трапився цікавий випадок. Восени 1925 року польська шкільна кураторія дозволила відновити в місті пластовий курінь юначок, раніше заборонений. Для цього потрібно було знайти виховницю-опікунку. Однак серед педагогічного складу цього навчального закладу, де планувалось відновити працю, не було українок. Тоді стрийські пластунки – а це був другий після Львова за потужністю осередок Пласту в Галичині – звернулись до Верховної пластової Команди з проханням: “чи можна взяти за опікунку жидівку”. Пластовий провід по-суті погодив питання, лиш вирішив додатково перевірити чи дійсно в педагогічному складі там немає українки[7].

 

У Стрию, поруч із Пластом провадили свою працю єврейські скавти – “молоді стражники”. Українці називали їх “шомрами” від самоназви цієї сіоністичної скавтської організації: “Гашомер Гацаїр”. Якщо пластуни ходили в одностроях кольору хакі, то шомри за однострій мали сіру сорочку і блакитні шорти. Загалом “шомри” заглибились у соціалістичну політичну орієнтацію (ця організація досі діє по всьому світу і є чи не найбільшим молодіжним рухом єврейської молоді).

 

У 1927 році в Галичині організовано правий сіоністський рух єврейської скавтової молоді – “Brit-Trumpeldor”, пізніше популярно знаний під назвою “Бейтар”. Це був фактично молодіжний підрозділ партії Володимира Жаботинського. Дізнавшись про його створення на українській землі і трактуючи як світоглядну аналогію в єврейській громаді, Пластовий провід – на своїх сходинах у Львові – офіційно вирішив побажати успіхів цій новій єврейській скавтській організації[8].

Осип Базюк, земляк-односелець Бандери, у 1964 році писав із Франції: “Своєю працею, милою поведінкою з людьми й життєрадісністю С. Бандера здобув собі серед усього населення Угринова й Бережниці велику пова­гу й любов та пошану”.

 

А далі наводить ще один цікавий і важливий факт: “У Бережниці жив старий жид Арон Адер, який мав велику повагу не лише серед своїх одновірців, а й серед українців. Один його син був лікарем у Ляйпціґу, а другий був директором пошти у Вар­шаві. Це були, як тоді казали, великі пани. Але старий Арон, який звичай­но влітку сидів під хатою і грівся до сонечка, завжди вставав, коли надхо­див Степан, здіймав свою ярмурку й перший вітав його”[9].

 

 

Спільна українсько-єврейська політична боротьба під владою Польщі

Вже студентом, перебуваючи в УВО – Українській військовій організації – Степан Бандера і далі притримувався “лівої” (соціалістичної) політичної орієнтації. Пластовий приятель Григорій Мельник згадує характерний випадок: “Олекса Гасин (майбутній генерал УПА – Ред.) і я зустрінули Степана і почали собі політикувати. Саме тоді [4 березня 1928 року] мали відбуватися загальні вибори до польського сейму. Ми оба з Олексою тягнули за УНДО”.

 

Тобто за Українське національно-демократичне об’єднання, – яке на виборах 1928 року виступало у складі так званого Блоку національних меншин. І до якого входили, крім ундівців (українських правих), білоруські, німецькі та єврейські політичні організації.

 

“На наше здивування, – продовжував далі Г. Мельник – Степан не тільки не схвалював наших політичних орієнтацій, а й навіть глузував собі з нас – цитуючи якийсь рефрен з політичної кампанії, який звучав: “Ой, під мостом риба з хвостом, тримаймося, Ґрінбавм, просто“. Сам Степан підтримував тоді [соціалістично-]ради­кальну партію. Певно, що в той самий час в самому Угринові Старім, звідки походив Степан, радикали мали такий вплив, як у нас [на Стрийщині] УНДО“[10].

 

Згаданий Бандерою Ґрінбавм в той час був вельми популярним серед галицьких українців політиком міжвоєнної Польщі. В ще одному спогаді Г. Мельник навіть пригадав популярну тогочасну пісеньку, яку співали на “ревіях” (виставах) в українсько­му театрі, а пізніше й поза театром: “Зробило з нами УНДО бльок, той політичний “цімес”-крок (співає жид); Ой Ґрімбавм-бавм, ой Ґрімбавм-бавм, той політичний “цімес”-крок. А радикальний “пурец” в крик, що ґой до бльоку не привик (рефрен)”[11].

 

Хто такий Ґрінбавм із якого жартував Бандера і про якого співали в українському театрі? Це був лідер фракції радикальних сіоністів, депутат польського сейму у 1919–1930 рр. Іцхак Ґрінбавм (івр. יצחק גרינבוים‎, англ. Yitzhak Gruenbaum; 1879-1970). Який у 1948 став першим міністром внутрішніх справ у тимчасовому уряді новоутвореного Ізраїлю, був серед тих, хто підписав декларацію про незалежність держави.

Іцхак Ґрінбавм

На виборах 1928 року українські та єврейські радикали-соціалісти не змогли домовитись про спільний блок, бо Ґрінбавм домовився з іншою українською політичною силою – УНДО. На виборах 1928 року спільний блок УНДО, сіоністських організацій “Мізрагі” та “Хітахдут” (Єдність), а також кількох білоруських і німецьких груп, отримав 55 мандатів до Сейму і 21 до Сенату Польщі. Здобувши підтримку майже 1,5 мільйонів виборів та отримавши 12% голосів. Ставши третьою, за числом мандатів, політсилою.

Тут відзначу ще один маловідомий факт. Роком раніше, формуючи спільний із українцями виборчий блок, реагуючи на справу вбивства Симона Петлюри у Парижі, Ґрінбавм заявив: “Виступаючи з нашою  [виборчою] декларацією ми кермувалися основною нашою інтенцією безоглядного признання прав українського народу до вольного життя і симпатій для визвольницького українського руху“[12].

 

Степан Бандера у 1928 році “по такій першій політичній дискусії на станції в Стрию” розійшовся із Мельником і Гасином, як “партійні противники”, які “деякий час навіть мало себе помічали”. Про те поступово “ми виростали і позбувалися “чарів” ундизму й радикалізму та й знову зустрілися, вже на постійно, на спільній політичній площині“. Тобто на політичній платформі понадпартійної ОУН, створеної на початку 1929 року.

 

Консолідація молодого українського активу навколо ідей українського націоналізму йшла динамічно. Коли восени 1928 року Бандера став студентом, вступивши до “Львівської політехніки”, у Львові буквально розпочались вуличні бої між польською та українською молоддю. Найбільше загострення, з барикадами і пістолетними пострілами припало на 10-ту річницю Листопадового чину, тобто на початок листопада. Єврейська молодь Львова не брала участі в цьому протистоянні, але морально і організовано фактично підтримувала українських студентів, де в той час все більшого авторитету набував Бандера.

Польська політика “нумерус клявзус” тоді обмежувала чисельну кількість українців та євреїв у вищих навчальних закладах Галичини. Але одні і другі все ж пробивалась, навіть у Вищу школу закордонної торгівлі, так звану “Експортову академію”. Двоє її проректорів були серед тих польських професорів, страчених нацистами влітку 1941 року у Львові. Містилась академія на вулиці Бурлярда, 5 (тепер вул. Нижанківського). Позицію євреїв і одного з викладачів в описала газета “Новий час”:

“На першій годині викладів дня 5 листопада ц. р. (1928 р. – Ред.) зажадали студенти Поляки від професора, щоби візвав всіх Українців опустити салю викладів. Професор сказав, що не може цього зробити, тоді всі студенти Поляки вийшли, а залишили на годині тільки Українців і Жидів. По викладі на перерві вернули на салю, а нарадившися зорґанізовано парами відійшли на [Полі-]Техніку. Українці і Жиди розійшлися”[13]

.

Цей випадок солідаризації євреїв з українцями неодмінно з уст в уста переказувався в середовищі української націоналістичної молоді. Це підтвердить будь-який студент, який коли-небудь займався організацією протестних заходів в студентському середовищі. І Бандера напевно знав про нього теж. Що професор (єврей?) торгової академії, не підтримав шовіністичного налаштування польської молоді. Так само й про позицію єврейських студентів – а вчились там майбутні банкіри та фахівці економічних установ. Яким політика загалом, на перший погляд, мала би бути останню річчю в їхньому житті.

 

ОУН на чолі з Бандерою та євреї початку 1930-х років

 

Жоден приватний єврейський адвокат не взявся захищати

ренегата-українця Романа Барановського, який став конфідентом в середовищі ОУН. Колишній отаман (майор) УГА Степан Шухевич, дядько майбутнього командира УПА, згадував: “жоден український і жоден жидівський адвокат не хотів добровільно піднятися його оборони. В актах справи були довжелезні поліційні і судові протоколи зізнань Романа Барановського, з яких виходило, що… це мало статися задля браку (нестачі) засобів до життя”.

Про цю поставу єврейських адвокатів щодо зрадника Барановського, неодмінно знав і тодішній провідник Крайової Екзекутиви ОУН Степан Бандера. Адже в ході того процесу він співпрацював із Степаном Шухевичем щодо захисту українських підсудних. Така постава євреїв неодмінно заслуговувала поваги, адже фактично підтримувала визвольну українську боротьбу. Демонструючи іншим зрадникам, що їх чекає в разі співпраці із ворогом.

 

За увесь час перебування С. Бандери на чолі ОУН на західно-українських земель зафіксовано лише один випадок “протижидівського” виступу української молоді. Жодна подібна діяльність, не лише не ініціювалась, але і не заохочувалась. Бандера повів “широко закроєну”, як тоді казали революційну боротьбу проти польської окупаційної влади. Це були шкільна, протиалкогольна кампанії, а також плекання культу українських Героїв (по селах масово насипались символічні могили, що дуже дратувало поляків).

В розпалі протиалкогольної кампанії в першої половини 1933 року “було побито налогових п’яниць (алкоголіків. – Ред.) у корчмах і при тому здемольовано (знищено. – Ред.) теж корчми, як розсадники розпиячування українського селянства” – написав Петро Мірчук у своєму відомому “Нарисі історії ОУН”[14]. Польська преса, яка “дбайливо промовчували протижидівські вибрики польських студентів у польських університетах”, одразу взялась розкручувати даний випадок, як антисемітизм українських націоналістів. Друкуючи відповідний матеріал із світлинами знищеної корчми та українцями на її тлі.

Ця інформаційно-психологічна кампанія захопила також і українські партії, які ОУН трактувала “угодовськими”. Петро Мірчук твердив: “Вони знали, що ОУН ніколи до жадного антисемітизму, ні тим більше до протижидівських виступів не закликала і що протиалькогольна акція скерована проти польських державних фінансів з політичних мотивів”. Адже торгівля алкоголем була державною монополією і забезпечувала чималеньку суму польського бюджету, який ОУН – на українських землях – трактував окупаційним визиском. І ліквідацію корчми націоналісти трактували, не як виступ проти корчмаря (ким б він не був за національністю), а як революційний захід проти спиячування населення та зменшення доходів у бюджет Польщі з території України.

 

Вслід за львівською щоденною газетою “Діло” від 30 квітня 1933 року, яка підтримала закиди польської преси проти ОУН, підключились і еміграційні українські політичні кола. Противники націоналістів, які намагались підняти хвилю, що так і не піднялась. Але огидні тавруючі штампи, які потім тиражнули й чекісти, чи не вперше з’явились публічно. Зв’язуючи Гітлера і ОУН. Так, колишній член Центральної ради і Трудового конгресу соціал-демократи Панас Феденко написав під ініціалами “П. Ф.” в офіціозі чеської соціал-демократії наступний опис:

“Фашистівський рух має міжнародній характер. Як в інших землях, бачимо посилення українських фашистівських груп… Приклад гітлерівського антисемітизму заразив також українських фашистів… українські фашисти напали на жидівські склепи (так автор назвав “корчми” – Ред.) в декотрих селах Східньої Галичини і вибили вікна в жидівських домах. Проти тих вибриків “Організації Українських Націоналістів”-фашистів рішуче протестує українська преса соціялістична і міщансько-демократична”[15].

 

Єврейське питання на Варшавському судовому процесі над Бандерою

 

Надуманість “протижидівської” акції ОУН підтвердив не хто інший, а Вацлав Жиборскі – начальник відділу безпеки в польському Міністерстві внутрішніх справ. Який виступаючи свідком від прокуратури на Варшавському процесі С. Бандери і його соратників, заявив, що у своєму “Бюлетені” тогочасна Крайова екзекутива “відхрещувались від неї, мовляв, така акція для ОУН дуже шкідлива”[16]. На жаль, наразі відшукати це підпільне видання і знайти першоджерело немає можливості. Але без сумніву така внутрішня інструкція вийшла якщо не з ініціатив Бандери, то однозначно була ним затверджена.

Львівська щоденна газета “Діло” по іншому виклала причину появи цієї інструкції “Бюлетеня”. Розповідаючи про антиалкогольну і антитютюнову кампанії, які – як тепер сьогодні відомо – ініціював Бандера, свідок Жиборський “оповідає про проти жидівську акцію”. А “на доказ наводить напад на жидівську фірманку в 1932 році у Крушельниці, яку виконав Корчинський з кількома товаришами”. І далі, за версією української газети опертої на розповіді свідка “Бюлетень ОУН відпекався від тієї акції“[17].

 

Ймовірно мова йшла про експропріаційну акцію 4-х селян села Корчин на Стрийщині, серед яких був і О. Корчинський, які 29 квітня 1933 року на суді в Стрию отримали від 5 до 3,5 років ув’язнення.

На Варшавському процесі самі поляки фактично заперечили антисемітизм ОУН, а відповідно і Бандери. Якби був хоч найменший реальний натяк, то його би обов’язково максимально задокументували і медійно роздули. Цікаво, що поставу українських адвокатів, які захищали Бандеру на цьому процесі, відзначив відомий польський юрист і дипломат Лєон Берензон (Leon Berenson). Єврей за національністю, який шукав компромісів із поляками. У польському соціалістичному виданні “Robotnik” за 9 січня 1936 року він написав:

Лєон Берензон

“Можна деколи на шпальтах преси ствердити, що та­ка і така політика уряду нарушує підстави життя країни, можна тенденційно насвітлювати і коментувати най­суттєвіші прагнення уряду… але зась вам від крити­ки розпоряджень предсідника (суду над Бандерою. – Ред.), який забороняє оборон­цям говорити про Україну і Литву, в той час, коли про­тилежна сторона — обвинувачуючі, широко над цим розводяться; який не допускає до цитат із Словацького, або жадає, щоб оборонець покірно схилив голову перед становищем суду в мовній справі“[18].

 

Як відомо Бандера відмовився спілкуватись на процесі польською мовою, а говорив лише українською. За що постійно наражався на неприємності з боку судді. Вище наведену цитату Берензона опублікував близький друг Бандери ще з часів юнацького пластування Данило Чайковський (саме він був і редактором відомої книги “Московські вбивці Бандери перед судом”). Не спроста, адже сьогодні одна із найбільших вулиць Варшави носить ім’я цього небайдужого єврея-захисника українців під час Варшавського процесу над Бандерою.

Цитата Берензона, який загинув у Варшавському гетто у 1941 році, закінчувалась у нарисі Чаковського наступною тезою, яка засуджувала польських суддів Бандери: “Не вільно навіть скептично усміхнутися, коли падають погрози на адресу оборонців, тих справжніх мучеників своєї професії”. Ще більше польська судова система обурила Берензона в наступному році. Коли він успішно боровся проти заборони євреям членства в Польській колегії адвокатів.

 

Перекладаючи із дипломатичної мови, якою добре володів Берензон, можна ствердити, що “гуру” адвокатури міжвоєнної Польщі захоплювався не лише українськими адвокатами. Але й безпосередньо Бандерою. Його позицією щодо мови та чітко поставленим питанням про окуповану поляками частину України. Звісно, що Берензон не міг напряму писати про “забуйцу” Бандеру.

 

Бо, навіть, адвокатам, які захищали членів ОУН на Варшавському процесі сипались погрози. Захищаючи оборонців, Берензон публічно захищав теж і Бандеру. Якому, не сумніваюсь, усно передали про сміливу позицію відомого адвоката-єврея. Адже солідаризація одного із найвизначніших лідерів єврейського руху Польщі із українцями, підсудними на Варшавському процесі, фактично підтверджувала праведність боротьби ОУН. Принаймні в питаннях, які згадав Берензон.

 

Що закидають Бандері, називаючи його антисемітом?

 

Від літа 1934 року до вересня 1939 року Бандера перебував у польській в’язниці. А з 5 липня 1941 року до осені 1944 року – у німецькому ув’язненні, зокрема і в концтаборі. У той короткий період, менш як 22 місяці на волі, за його участі в перших днях квітня 1941 року створено революційний провід ОУН. Який він і очолив. Та зроблено підготовчу роботу для відновлення української державності в разі німецько-радянської війни.

Лише тепер, нарешті, ми підходимо до основного обвинувачення Бандери з боку тих, хто називає його антисемітом. Називає без будь-якого аналізу особистості, чинників, які його формували до цього часу. В спецоперації чекістів все просто – був собі чоловік, відомий противник поляків, який за наказом чи піддавшись серйозному впливу нацистів віддав наказ своїй організації – ОУН – “вішати євреїв на кожній вербі”. Євреї і поляки точно мали оцінити, реальний “фактаж”, який підкидали чекісти за кордон.

 

А як було насправді? Великий збір революційної ОУН на початку квітня 1941 року, де Бандера був обраний головою проводу, ухвалив десятки програмних постанов. Серед них одна стосувалася і євреїв, які – як тоді вважалось – творили кістяк сталінського репресивного апарату: “Жиди в СССР є найвідданішою підпорою пануючого большевицького режіму та авангардом московського імперіялізму в Україні“. Тобто мова йшла не про євреїв із якими Бандера виростав в Галичині з дитинства, а про тих, хто два останні десятиліття був на службі у московського імперіалізму та ніс відповідальність за масові репресії і Голодомор.

 

Далі в цій постанові констатувалось, як традиційно діє московський режим в Україні, провокуючи погроми: “Протижидівські настрої українських мас використовує московсько-большевицький уряд, щоб відвернути їхню увагу від дійсного спричинника лиха і щоб у час зриву (повстання ОУН. – Ред.) спрямувати їх на погроми жидів“. Розуміючи це Великий збір революційної ОУН констатував, що Організація “поборює жидів як підпору московсько-большевицького режіму, освідомлюючи рівночасно народні маси, що Москва це головний ворог”[19]. Тобто декларувалось, що загрозою є не євреї як такі, а окупаційний режим та його апарат. І, що цю різницю потрібно пояснювати населенню.

 

Саме під таким кутом потрібно розглядати і подальший інструктивний документ революційної ОУН “Боротьба й діяльність ОУН під час війни” під яким немає підпису Бандери чи інформації ким і коли він був схвалений. Як і не виявлено жодного документу, який би підтверджував затвердження цих напрямних, зокрема Бандерою. У розділі В. “Військові інструкції” є головне обвинувачення – коротка теза на час “зриву”, тобто повстання, під назвою “Очищення терену від ворожого елементу”. Ось її повний текст: “В часі хаосу й замішання можна дозволити собі на ліквідацію, небажаних польських, московських та жидівських діячів, особливо приклонників більшовицько-московського імперіялізму”[20].

 

Тобто,  євреї не виділялись в якусь окрему групу. Далі є розділ “Ґ. Інструкції Служби Безпеки” на 17 пунктів, де взагалі немає жодної згадки про “жидів”. Там йдеться про “ревних комуністів, НКВД-истів, сексотів, провокаторів й інших вислужників комуністичного режиму”. Чому звертаю на це увагу? Справа в тому, що в ЦДАВО зберігся окремий документ, який названо аналогічно[21]. Де є жорстокі інструкції щодо ізоляції “жидів” від органів влади, колгоспів, інтернування їх у спеціальних таборах і, навіть, проведення серед них “чистки”.

 

Чому ця ширша і докладніша редакція напрямних для Служби безпеки, зокрема її тези про євреїв, не увійшли в основну інструкцію? Моя відповідь полягає в тому, що це був проект документу, який підготували кадри, що попередньо пройшли вишколи в німецькій поліції (таких було достатньо, за сприяння Абверу). І запропонували “від себе” відповідні моделі роботи. Однак хтось авторитетний, я вважаю – Бандера, завернув цей проект і заставив його цілком переписати. Без акцентування на євреях і взагалі без згадки про них.

 

Дискусія в революційній ОУН щодо євреїв весною-літом 1941 року

 

На мою думку, на початок німецько-радянської війни ОУН остаточно не встигла належним чином фіналізувати інструкцію “Боротьба й діяльність ОУН під час війни”. На все про все було три місяці, паралельно із формуванням і розгортанням мережі оновленої організації по обидва боки річки Сян (тобто на окупованих територіях нацистами і більшовиками). Будь-хто, хто готує сьогодні плани відновлення України після війни – в умовах війни – розуміє складність такої експертної роботи і її постійне затягування.

 

Той факт, що в фінальному варіанті розділу “інструкції Служби Безпеки” взагалі немає згадки про євреїв, свідчить, що проект невідомого авторства – який передбачав чистки євреїв та інші заходи – так і залишився проектом. Саме тому ніяких публічних закликів від ОУН про реєстрацію євреїв чи організацію для них відповідних концентраційних таборів міліцією (не плутати з німецькою українською поліцією), як це прописувалось у проекті неідентифікованого авторства, – в дійсності не було.

 

Історик Андрій Усач знайшов коментар знаного працівника Cлужби безпеки ОУН Миколи Козака-“Смока” (в чиї руки боявся потрапити, навіть, головний командир УПА В. Кук). Перебуваючи влітку 1941 року в Кам’янці-Подільському, Козак відповів на запит щодо масових страт. “Спеціального наказу про знищення євреїв вищий провід ОУН не давав… Зі сторони ОУН дозволяється проводити знищення євреїв у тому випадку, якщо з їх сторони будуть які-небудь прояви проти ОУН або ж вони будуть здійснювати який-небудь саботаж в провадженій організаційній роботі”[22].

 

Те, що дискусія тривала також і по тезі з “військової інструкції” вже під час початку війни опосередковано свідчить лист Ярослава Стецька до Бандери від 25 червня 1941 р. Де він пише пост-скриптум: “Робимо міліцію, що поможе жидів усувати і охоронить населення”. А перед цією тезою чи не половину свого листа присвячує двом випадкам, як “Жиди нарочно провокують“, вбиваючи німців. У результаті чого останні розстрілюють та арештовують свідомих націоналістів[23]. Такі пасажі Стецька можна пояснити тільки тим, що він перебував в стані дискусії із Бандерою щодо євреїв.

 

Микола Климишин, який разом з Бандерою пережив усі жахіття польського ув’язнення 1934-1939 років у своїх спогадах згадував, що його північній похідній групі ОУН довелось майже одразу взятись за порятунок радянських євреїв. Пояснюючи особливості німецької політики щодо них. Ще один член ОУН та учасник похідних груп – Володимир Качмарський – отримав від “Яд Вашем” титул Праведника народів світу за порятунок єврейської сім’ї Фінків. Відзначу, що Климишин і Качмарський, як і Бандера, були вихованцями і активістами Пласту.

Пластун та один із ідеологів ОУН Михайло Дяченко-“Гомін” у 1942 році написав текст “Із думок членів: замітки на маргінесі нашого державного будівництва”. Згадав там і про єврейську політику ОУН: “У відношенні до жидів, – була в нас виразно проведена зобов’язуюча засада ще далеко перед війною, що ми ставимось до них крайно ворожо, але не беремо участи в жадних погромах“. І далі визнає: “Все ж таки були деякі випадки, що політично не вироблені українські елементи дали себе втягнути до участи в погромницькій акції”[24].

 

На мою думку, це найкраще резюмування того, якою – насправді – була політика ОУН революційної на чолі із Бандерою щодо євреїв. Консенсус різних середовищ щодо заборони погромів.

Ще у вересні 1941 року німецька айнзацгрупа Ц, яка діяла в Україні, повідомляла Берлін, що “майже ніде населення не було втягнено у дії проти євреїв“. А в наступному місяці, що “антисемітизму расистського та ідеологічного характеру у населення все-таки немає“. Що “для репресій проти євреїв українському населенню бракує як верховодів, так і духовного запалу“. А в березні 1942 року нацисти звітували вже по іншому: “сьогодні точно встановлено, що рух Бандери забезпечує фальшивими паспортами не тільки всіх своїх членів, але також євреїв“[25].

У повному зібрані суспільно-політичних творів Бандери під назвою Ізраїль згадується лише один раз – в контексті протистояння з Єгиптом. Слово “єврей” – жодного разу, як і “жид”. Останнє слово використано лише в примітці від упорядників видання. До мабуть найкращої статті Бандери, яку завжди раджу читати тим, хто хочуть зрозуміти ким був Бандера в політичному вимірі. Стаття називається: “До питання основних кадрів національно-визвольної революції” (за Бандерою – у нас у сьогодні триває перманентна революція).

Ця стаття була публічною відповіддю Бандери середовищу партії Івана Багряного, яке популяризувало тезу про брак національно свідомих кадрів в радянській Україні. Підсвічуючи таким чином думку, що потрібно опиратись на комсомольські кадри і вести визвольну боротьбу з їхньою допомогою. Фактично “багрянівці” пропонували те, що й відбувалось перші 30 років незалежності України. Натомість Бандера артикулював шлях, який сьогодні – під час війни – динамізується.

 

Ця єдина згадка про “жидів” в повному зібрані праць Бандери оформлена упорядниками наступним чином: “Ярема – постать з Шевченкової поеми “Гайдамаки”, який у жидівсь­ких наймах корився своєму панові, коли ж пішов у гайдамаки, де одержав псевдонім “Галайда”, став відважним борцем за волю свого народу”. А написана ця примітка до, на мій погляд, вічної тези про російсько-українську війну. До тези Бандери про тих, кого сьогодні в Україні і світі жартівливо називають жидо-бандерівцями:

“Виз­вольна боротьба відкриває перед незліченними одиницями (зверніть увагу тут немає визначення – “українцями”. – Ред.) широке поле для розгорнення природних здібностей, придавленої енергії у змаганні за волю України. Ідеї українського націоналізму й ге­роїчні подвиги революційної боротьби розбуджують глибоко при­спані, сковані большевицькими дибами енергію і найвищі варто­сті козацьких нащадків.

Плуг національної революції переоре ці­ле життя, а найважливіше – підійме на поверхню нові, придавлені сили, видвигне нові таланти, нові активні й провідні кадри. Головним активом і провідним елементом визвольної революції будуть Яреми-Галайди. Ті, що большевизм зробив з них невіль­ників, примусив приховувати свої бажання, думки, справжні інтенції своєї праці. В процесі визвольної революції вони стануть Галайдами – визначними учасниками боротьби за волю України”[26].

 

Тут також треба навести наступні – підсумкові – тези цієї статті Бандери. Які сьогодні, під час жорстокої російсько-української війни, читаються як пророцтво. Яке сьогодні – за результатами соціологічних досліджень – інтуїтивно відчуває більшість українських громадян, навіть без знайомства з працями Бандери. Провідник ОУН у далекому 1953 році, ще коли в окупованій м

Москвою Україні продовжувала боротьбу УПА (звана популярно бандерівцями) пише про народ, взагалі без маркування його національності. Акцентуючись на ідеї визволення України:

“Про­цес продовжування, розвитку й поширення українського націона­лістичного руху, його визвольної революційної боротьби полягає якраз у цьому, що попри всі заходи ворога, щоб його знищити, по­при постійні найважчі жертви, його ідеї все далі поширюються, ряди активних борців усе поповнюються, бо до них приступають все нові сили. Боротьба породжує, мобілізує все нових борців, а борці породжують боротьбу.

Це безперервний ланцюговий процес, який охоплює щораз ширші кола народу (тут мало бути слово “українського”, але його немає – Ред.), незалежно від різних змін форм революційної дії. А його незмінним і незаступним мо­тором є великі ідеї українського націоналізму. Ці ідеї, діючи в ди­намічній формі революційної боротьби, мобілізують і формують активні й провідні кадри сучасних визвольних змагань України“.

 

***

Підсумовуючи можна ствердити, що дитинство і юність Бандери пройшли в умовах політичного порузуміння євреїв та українців. Коли євреї в лавах УГА боролись за українську державність. Коли єврейські студенти та адвокати солідаризувались із визвольною боротьбою українців. Бандера не був і не міг бути антисемітом в принципі. Навпаки, саме під час перебувавння Бандери на посту Крайового Провідника ОУН запроваджено політику, яка поборювала протиєврейські виступи українців.

Весною і на початку літа 1941 року саме Бандера врозумив радикальне крило революційної ОУН, яке прагнуло перенести нацистські практики в українську визвольну боротьбу. Саме зусиллями Бандери і середовища вихованців Пласту, ОУН фактично прийняла політику, коли не важливо хто ти за національністю, а важливо – що ти робиш для визволення України.

 

– – – – – – – – – – – – –

 

[1] О. C. Жидівський квартальник “Мідістрім” про Степана Бандеру // Вісник ООЧСУ. – 1963. – Ч. 3 (172). – C. 22-24.

[2] Степан Бандера: Збірник матеріалів і документів. [Електронний ресурс]  / Український інститут національної пам’яті; Упорядник: С. В. Бутко. – Київ, 2009. – С. 13.

[3] Васьків Назар. Українсько-єврейська співпраця під час виборів до австрійського аврламенту 1907 і 1911 років / Вісник Львівського університету. Серія історична. 2019–2021. Спецвипуск. – С. 391.

[4] Щербій Василь. Батько й сини. Отець Андрій Бандера і його сини // Альманах станиславівської землі. – Т. ІІ. – 1985. – С. 388.

[5] Мірчук Петро. Степан Бандера: символ революційної безкомпровісовости. – Нью-Йорк-Торонто, 1961. – С. 12.

[6] О. Т-ець. З пластової хроніки // Молоде життя. – 1922. – Червень-липень. – Ч. 8-9. – С. 12-14.

[7] ЦДІАЛ. – Ф. 389. – Оп. 1. – Спр. 52. – Арк. 2-3.

[8] ЦДІАЛ. – Ф. 389. – Оп. 1. – Спр. 52. – Арк. 114-115.

[9] Осип Базюк. В Угринові і Бережниці // Шлях Перемоги. – 1964. – Ч. 45 (560). – 8 листопада. – C. 3.

[10] Мельник Григор. Причинки до характеристики Степана Бандери / Квітучі береги. – 1980. – Ч. 19. – Лютий. – С. 18.

[11] Мельник Григорій. Степан Бандера (Причинки до характеристики особи) // Бойові друзі: збірка спогадів з дій ОУН (1929-1945). – Т. ІІ. – Упор. В. Макар. – Торонто, 1993. – С. 120-121.

[12] За спільну мету // Діло. – 1927. – Ч. 271. – 4 грудня. – С. 1.

[13] Післяпершолистопадові події у Львові: Експортова Академія при вул. Булярда // Новий час. – 1928. – 9 листопада. – Ч. 137. – С. 3.

[14] Мірчук Петро. Нарис історії ОУН: 1920-1939. – Мюнхен – Лондон – Нью-Йорк, 1968. – С. 335-336.

[15] Про це й те // Розбудова Нації. – 1933. – Ч. 7-8. – Липень-серпень. – С. 200.

[16] Суд над українською молоддю у Варшаві. Переслуховування свідків // Свобода. 1936. – Ч. 14. – 18 січня. – С. 2.

[17] Розправа за вбивство міністра Пєрацького // Діло. – 1935. – Ч. 336. – 16 грудня. – С. 3.

[18] Чайковський Данило. Людина – Борець – Провідник. – Ню-Йорк, 1970. – С. 29.

[19] Постанови ІІ Великого Збору Організації Українських Націоналістів. – [б.м.в], 1941. – С. 20-21.

[20] Боротьба й діяльність ОУН під час війни (Напрямні ОУН). – Машанопис із Бібліотеки Архіву ОУН в УІС в Лондоні

[21] Патриляк Іван. Військова діяльність ОУН (Б) `у 1940-1942 роках. – Київ, 2004. – С. 519-563.

[22] АУСБУТО. – Ф. 5. – Спр. 6980. – Арк. 66– 67.

[23] Українське державотворення. Акт 30 червня 1941 р. – Львів, 2001. – С. 77.

[24] ГДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. 372. – Т. 24. – Арк. 114.

[25] Косик Володимир. Україна під час Другої світової війни: 1938-1945. – Київ – Париж – Нью-Йорк – Торонто, 1992. – С. 166, 627.

[26] С. Б. До питання основних кадрів національно-визвольної революції // Визвольний Шлях. – 1953. – Кн. 5 (68). – Тра­вень. – С. 6-7.