НСПУ
Коли я читаю «Щоденник» Анни Франк, я розумію, про що це.
Я пишу це для тих, хто ще й досі вельми жалкує за Радянським Союзом.
1984 рік. СРСР. Маленьке провінційне містечко в Криму. Я – школяр радянської школи, мені 10 років.
Уже 6 років триває війна в Афганістані. Убитих там радянських солдатів ховали через подвір’я школи, де ті колись навчалися. На подвір’я заносили домовину з убитим, а біля неї шикували нас, школярів, – і старші класи, і взагалі малечу.
Від природи я людина надто чутлива. Оце «надто» мені завжди дуже шкодило, шкодить і тепер, але природу не зміниш. Після побаченого жаху я приходив додому, зачинявся в кімнаті і просто плакав, але так, щоб ніхто з домашніх того не бачив. Мені було дуже неприємно і боляче. Усе тіло вкривали мурахи. А ще було відчуття якоїсь безпорадності й приреченості. Мені здавалося, що я ходив не до школи, а до якоїсь катівні, де всі все розуміли, що відбувається, але вдавали, що це так і треба.
Після чергового поховання, сліз і плачу родичів загиблого, мій протест проти всього цього втілився у наступне: удома наша родина мала величезну бібліотеку, де було багато дореволюційних видань, серед купи книжок і текстів, про які в СРСР, може, знали лише кадебісти, я знайшов вірш символістки Зінаїди Гіппіус «Все кругом», де заборонена в СРСР поетка дуже точно й змістовно змалювала те, що прийшло на зміну царату. Пам’ятаю, той вірш мене дуже вразив. Бо він абсолютно точно відповідав стану моєї душі. Я навіть не знаю, чому, але мені дуже захотілося прочитати його у класі. І я це зробив, додавши, що саме цей текст має бути гімном Радянського Союзу, а не той, що його виє радіо щоранку о 6:00. Що було потім? Мене просто вигнали зі школи і хотіли відправити в інтернат для «складних непутящих дітей» на перевиховання за нібито погану поведінку. За поведінку… І це при тому, що я ніколи не прогуляв жодного уроку, а до школи завжди приходив найпершим.
Ситуація була критичною. Вгодовані тітки з гучними чоловічими голосами і вусами під носом почали навідуватися до нас із різними перевірками. Ходили кімнатами, усе уважно
роздивлялися, щось занотовували, раз по раз тяжко зітхали. Мовляв, куди ж дивляться батьки, якщо їхня дитина публічно витворяє таке неподобство? Одного разу прийшли лікарі й довго і настирливо тарабанили в двері. Я не відчинив. Батьки були на роботі. За дверима чулося: «Нам повідомили, що тут мешкає хворий хлопчик. Його треба терміново лікувати. Його батьки запустили хворобу, а задавнена хвороба може призвести до смерті».
Але що дуже запам’яталося: мама мене не сварила за те, що сталося. Пам’ятаю, вона пригорнула мене до себе й просто прошепотіла: «Вибач мені, що я не можу тебе вивезти звідси».
Мамі у школі віддали документи. І вона просто сховала мене від усіх. Вона вигадала легенду, що я й насправді захворів і мене поклали до лікарні, у Сімферополі. Проте це була неправда.
Вона сховала мене у бабусі, в селі. Сховала від усіх: від огрядних тіток із соцслужб, од лікарів, од однокласників і навіть сусідів, які постійно робили доноси.
Пів року… Пів року я мешкав у бабусі, і про це ніхто не знав. Я виходив на двір лише вночі, щоб мене ніхто не бачив, а вдень самотужки долав шкільну програму. Відтоді самота стала джерелом мого натхнення, змістом життя. Для багатьох це не дуже зрозуміло, проте моя свідомість зробила свій вибір іще в дитинстві.
Коли я озираюсь у минуле, я бачу заляканих тодішньою системою батьків, які постійно працюють – удень, і вночі; я бачу бабусю, яка рве портрет Леніна, а вночі слухає «Голос Америки»; я бачу геть струдженого дідуся, але якого не знищили ні німці під час двох війн, ні радянці під час тривалої радянської окупації; я бачу нещасну мамину старшу сестру, яка зробила уровище, бо мешкала в гуртожитку і її могли вигнати з роботи, якщо народить дитину, і яка потім усе своє життя плакала за тим втраченим «хлопчиком у сорочці», і померла самотньою; я бачу маминого старшого брата, який повернувся божевільним із радянської армії, де його примушували орати трактором заміновані поля десь під Семипалатинськом і який після того ввечері відрами хлебтав самогон, щоб забутися мертвим сном; я бачу себе, дитиною, яка бажає собі смерті у 10-річному віці і просить милосердного Боженьку забрати її до себе.