До шанувальників Тараса Григоровича Шевченка, а це хіба усіх українців світу!
Якось принагідно минулого листопада розмовляв я з американським колегою який звернув увагу на вже недалекий у той час “День Подяки” в Америці та запитав мене яке найбільше нерелігійне свято для українців крім Дня Незалежності. Я зразу відповів, що це роковини народження, смерті та перепоховання Тараса Григоровича Шевченка. Це Ваш Шекспір заявив він мені. Не зовсім так, сказав я , Шекспіра знають хіба у всьому світу, його твори другі найбільш по читні після Біблії. Шекспір також драматург, а Шевченко поет. Шекспір для світу мабуть більший літератор, але він для англійців немає того значення, що для українців Шевченко. Шевченко не тільки поет, він національний батько народу як Вашингтон для американців, він пророк та вічний символ національного зриву та захисту.
Іван Франко наслідник Шевченка який родився п’ять років до смерті писав:
“Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим… Доля переслідувала його в житті скільки могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі в іржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду… Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя. Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті — невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйоні людських сердець все наново збуджуватимуть його твори. Отакий був і є для нас Шевченко.”
Так і було. Шевченко помер 10 березня 1861 року, один день після відзначення свого дна народження. Два і пів місяця пізніше, після далекої дороги з Петербурга в Москву, і далі через Київ, 22 травня 1861 року його тіло спочило на Чернечій горі у Каневі біля Дніпра звідки дійсно було і є чути як реве ревучий. Це була найбільша політична помилка царської Москви, дозволити на перепоховання Шевченка на Україні, тим самим влаштовуючи нашому народу національну святиню та кузню.
Спочатку відгук від Шевченка прийшов у науковому та культурному світі. У 1873 році оформлено у Львові, Наукове Товариство імені Шевченка, з яким дуже близько співпрацював також Іван Франко. 30 років пізніше від смерті оформлено у Харкові Братство Тарасівців, підпільне політичне угрупування з виразним напрямом державної незалежності. Братчики прийняти присягу на місці поховання духовного національного батька. З Братства виросла перша політична партія -Революційна Українська Партія. Автором її програми був один з братчиків Микола Міхновський який видав брошуру “Самостійна Україна”. Опісля виросла Українська Соціально Демократична Робітнича Партії до якої належали такі постаті як пізніший голова Директорії та Головний Отаман військ Української Народної Республіки Симон Петлюра та один з ідеологів Організації Українських Націоналістів Дмитро Донцов. Акт проголошення незалежності Четвертим універсалом 22 січня 1918 був вершком національного впливу Тараса Шевченка.
Вплив Шевченка на дальші покоління яскраво представлений у писаннях головних поетів постатей України на протязі трьох століть до сьогоднішнього дня. На прохання композитора Миколи Лисенка, Леся Українка написала поезію “Вмер батько наш” як текст до “Жалібного маршу”, який композитор написав на 27-мі роковини смерті Шевченка. Успадкувала Леся Українка від великого Кобзаря “невгамовний і незламний бунтарський дух,” і на все життя озброїлася його гаслом: “Борітеся — поборете”. На роковинах Т.Шевченка в Дерпті (нині Тарту) вона гаряче запротестувала проти властивого старому поколінню звичаю скаржитися на незалежні обставини і складати руки, гаряче доводила, що потрібно братися до праці, незважаючи ні на які перепони: “Найкращим прикладом для нас хай буде Тарас Шевченко, що й на «засланні не зважав на заборони, а робив тихо своє діло…”
Цікавий період впливу Шевченка це радянщина. Кремль забороняв усе релігійне та українське національне. Тільки не міг дати собі ради з двома явищами — Богом і Шевченком. Зліквідували правдиві церкви, Українську Автокефальну Православну Церкву та Українську Греко-Католицьку Церкву та поставили на їх місце сталінську церкву спецслужб — Православну Московського Патріархату. Шевченка почали переписувати у нових виданнях. Його ненависть до Москви, москалів та московитів вони промовчували та перекреслювали у своїх виданнях.
Але Шевченко жив у народі і не тільки стихійно. Стояли і ставили пам’ятники. У домах біля ікон були портрети з рушниками. Василь Симоненко в двадцять літ написав вірш “Толока”, в якому оцінив тогочасне становище у вітчизняній літературі:
“Біля керма — запроданці, кастрати
Дрижать від страху в немочі сліпій…
Коли б оцю толоку розорати,
Шевченко міг би вирости на ній!”
Пізніше, ще масштабніше, Симоненко окреслив постать Шевченка як батька національної духовності в болючій інвективі “Прирученим патріотам”:
“Хоч раз почуйте, грамотні руїни,
Нікчемні слуги чорного добра,
Як, обіпершись вітрові на спину,
Кричить Тарасова гора:
— Нема на світі України, Немає другого Дніпра!..”
Шевченко був символом і для шести-десятників та героїв які вмирали за Україну. Алла Горська разом з Опанасом Заливахою влаштували вітраж Шевченка з кулаками піднесених вгору при вході до Київського Національного Університету. Її влада вбила. Олекса Гірник спалив себе на могилі Шевченка на знак протесту проти русифікації.
Сполучник хіба багатьох поколінь невтомна поетеса Ліна Костенко написала так:
“Кобзарю, знов я до тебе приходжу,
бо ти для мене – совість і закон.
Прости, що я дрібницями тривожу
твій вічний, твій глибокий сон.
А може, це не зовсім і дрібниця,
Ти ж бачиш сам, які складні часи:
Великі струси. Перелом традицій.
Переосмислення краси…
О скільки стало в нашому столітті
скалічених і безнадійних душ!
І тут же – просто шукачі прокорму,
і шахраї, і скептиків юрма –
Шукають найсучаснішої форми
для того змісту – що в душі нема…
Кобзарю мій! Поете мій високий!
А як же ти поезії писав?
Я не писав. Я плакав і сміявся.
Благословив, співав і проклинав.
Сказати правду – мало турбувався,
як я при цьому збоку виглядав.”
І ось гляньмо як він поезію писав. Поема “Кавказ” написана Шевченком у листопаді 1845 року, у час його трьох літ в Україні та вислання царських військ на Північний Кавказ задушити негодування, присвячена своєму другу українському художнику Якову який загинув у тій війн. Написана вона особливо цікаво у безславному Переяславі:
“За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.
Споконвіку Прометея там орел карає,
Що день божий довбе ребра
Й серце розбиває.
Розбиває, та не вип’є Живущої крові, –
Воно знову оживає І сміється знову.
Не вмирає душа наша, Не вмирає воля.
І неситий не виоре На дні моря поле.
Не скує душі живої і слова живого”.
Прометей у міфології Елади викрав вогонь від богів і приніс на користь людям. За це його покарав Зеус. Прометей це символ кожного пригнобленого народу який робить добро для людей своїх та інших, а зокрема українського який від Переяслава прикутий до імперії та що день божий його москаль довбе ребра і серце розбирає. Тай досі москаль не випив української живущої крови. Ми оживаємо і сміємось. Наша дужа не вмирає, не вмирає воля до вільного життя.
Це зокрема в останніх десятьох роках, а тим більше у останніх двох показав наш народ. Проявив свою силу духа, волю до вільного демократичного життя. І ввесь світ побачив, що правда за нами. Частина того світу, зокрема американського, ватиканського і подібного вже нас зрадили. Але ми боремось бо так поручив нам Шевченко:
“Борітеся – поборете! Вам бог помагає!
За вас правда, за вас сила і воля святая!”
Ми поборемо!
10 березня 2024 рік Аскольд С. Лозинський